Чи скажеш ти лягти на плити,
на ці прикмети часу, від яких
жевріє свічка перевтомленоі мрії...
І марно!.. Марно там кричали діти
у пошуках незнаної надії
і неба у прикметниках руки.
Гукати в ніч, що ледь не скресла
на різних барвах зім'ятих обличь?..
Чи не біда керує сонцем в цій безодні?..
Лиш тінь від Сина зранку тут воскресла,
жахаючись зневіреним сьогодні,
якого вбив оновлений панич.
Але ж матуся так любила!..
І тато з поля ввечір повертавсь...
То де ж, скажи, тепер ті рідні й милі руки?!..
Вони пішли, бо жити вже несила.
За що, Єдиний, ці голодні муки?!..
Бери катів моїх, і ними бавсь...
Мільйони, Господи, мільйони!!!
Невже ти не отримував листів
від тих безвинних, що відібрані нечистим
для цього незбагненого полону?!..
Тоді візьми Собі оце намисто
із душ людських знесилених синів...
Життя - сумна знев ра
© Copyright: Александр Ноцкий, 2015
Свидетельство о публикации №115113003090
Свидетельство о публикации №115113003090
Рецензии