шрами

ти знаєш, як сплять вулкани?
любов розтинає скроні,
ненависть карбує шрами –
солоні на смак, потворні.

сплітаються в павутиння,
стискають мов зашморг горло:
в артерії сонний Київ
судомні просвіти гоїть.

коли відступає сонце –
зализує вітер рани,
я хочу скупати вдосталь
у хмарах степів барханних

своє постаріле море,
в якого відтяли серце.
в долонях моїх холонуть
цвяхи, що весною скреснуть

у квіти, в нові дерева,
в похилені огорожі.
земля моя недаремно
тримається насторожі!

її сполотніла шкіра
здригається від снарядів,
у вирвах її доспіли
нові ордени і зради.

чужинці ятрять хрестами
незцілені домовини,
ракети блюють безтямно,
зґвалтованих божевіллям

лишають в містах убитих
і мріють, щоб ми носили
під серцем покору – Гітлер
ґелґоче чортам щосили:

“пустіть мене з цього раю
до стайні нових онучків!”...
розбурхана магма грає,
ключиці пече колюччям.

випалюй її губами,
торкаючись обережно.
лиши огрубілі шрами
і родимку – незалежність.