спорожнiлi листи посивiли вiд наших вивертiв

спорожнілі листи посивіли від наших вивертів.
відпускай їх у небо – на чорта нам ті окови?
постмодерні поети захочуть від мене лірики
і зацькованих віршів замовлять, цяцьок святкових.

не пиши про любов, бо вона це не любить, казиться,
не кажи про чужих і не вчи мене бути вищою.
пишногруді панянки захочуть, щоб ти покаявся,
пояснив, що ти пишеш, і, головне: навіщо це?

не пиши про війну, бо вона трохи очі муляє,
поцілуй смерть у лоба, нехай вже скоріш прокинеться!
тонкошкірі поети нап’ються ущерть з амурами –
і здадуть в гумконвой зайві стріли, що стануть вбивцями.

зачаклуй мене! –  в звіра, в колючку, у стогін гравію,
щоб вчепилася в горло чужинцям, що все спаплюжили.
мавзолейні поети брехнею вождів подавлені.
відпусти всі листи, щоб пливли до Дніпра – калюжами,

острівцями зі снігу, струмками із крові чорної,
пересохлим від сліз білим небом, що нами дихає.
обіцяй, що ми зможемо – може, в словах потонемо
та ні літери не віддамо на брехливу втіху їм.