Одцвіли-відчервоніли маківки у полі.
І наряд свій золотавий зняв буркун поволі.
Сині очі волошкові згасли, мов на зраду.
Поприжухло буйнотрав'я, втратило принаду.
Та немає в тому дива - час настав поліття*.
Тільки всю веселу знаду степ не втратив миттю:
Збляк не зовсім - лиш примітно менше стало барвів;
Порудів, звичайно, гожий, та все ж очі бавить.
Ой! Як знята вітром хвиля ніжно-голосисто
Вибілену сонцем тирсу розважає свистом!
Зір лоскоче вид бурлаки - перекотиполя,
Як воно уміло сіє всі зернятка долі!
Відбуявши, заснають восени щорічно
Всі рослини, щоб не чути злих морозів тріску,
Навесні щоб пробудитись у новім коліні**
І нести нестримну радість звіру та людині.
*Після літа
**Покоління
Полiття
© Copyright: Владимир Кабузенко, 2015
Свидетельство о публикации №115112709280
Свидетельство о публикации №115112709280
Рецензии