Шпонькина жизнь и смерть

Олекса Слисаренко

ШПОНЬКИНА ЖИЗНЬ И СМЕРТЬ
перевод с украинского языка ©



                Пролог

     Зизи не сразу изменила своё аристократическое имя на
вульгарное имя Шпонька. Была она благородного происхо-
ждения, и в книге собачьих пород её имя располагалось на
боковом ответвлении, отходившем от Бильби (князя Гонча-
кова) и Мими (графини Гусаковой). Бильби был папашей,
а Мими мамашей.
     Итак, княжеская кровь текла в жилах Зизи. Пишем же мы
про Шпонькину жизнь и смерть только лишь отдавая дань
той грубой черни, тем «варварам»-большевикам, давшим ей
такое имя, но отнюдь не из желания оскорбить благородного
предка Бильби и Мими.
     Автор, кроме того, грубый прозаик и не любит отходить
от современности в прекрасную полумистическую старину.
Зизи — это мистика прошлого, а Шпонька — это реальность
настоящего.
     Зизи родилась болонкою, потому что благородные роди-
тели её тоже были болонками. Болонка ничего общего не
имеет с Булонским лесом, точно так же, как «Шавка» с «вы-
шиванкой», а потому я и промолчу про этот лес. Пусть про
это скажут более лирические поэты, чем я.
     Зизи не помнит своих родителей, как это и подобает
благородному ребёнку, потому что воспитывалась на дворян-
ской псарне немца Шполя. Она бы, может, и не знала имён
своих папаши и мамаши, если бы Шполь, расхваливая её
корнету Жану Шомполову, не упомянул три раза подряд о её
блистательной родословной.
     Причины же, что привели корнета Жана Шомполова на
дворянскую псарню Шполя, были таковы.



                I. Начало карьеры

     Вендета, прекраснейшая из женщин загородной ресторации
«Восточная заря», покачивая прекрасной ножкой в элегантной
туфельке, арфою Эола прозвенела:
     — Я чего-то хочу!
     (Поэты, не качайте головами недоверчиво, Эолова арфа,
когда она не старое и ржавое железо, а хорошенькая женщина,
может мелодично звенеть и хриплыми «ч», «г», «т» и «х»).
     Жан Шомполов жестами, свойственными самым лучшим
представителям дворянской юнкерской культуры, достиг своей
готовности ко всему.
     — О, Вендета, ваше желание для меня закон!.. закон!..
     Вендета смотрела томно на кончик своей туфельки и приду-
мывала, чего же именно ей хочется.
     Жан ёрзал на стуле.
     — Я хочу... собачку!..
     Почему она сказала собачку, а не слона или крокодила,
она и сама не знала. Так язык повернулся.
     «Идиотка, дура, мозги куриные, баранья лопатка, балда,
медный лоб!» Так отчитывала сама себя Вендета за собачку,
но на этот раз не звучала Эолова арфа — чёрт бы побрал её
струны!
     «Почему собачка, а не новое платье или даже перстень?»
     Это «почему» и было причиной визита корнета Шомполова
к дворянскому псарю Шполю одним аристократическим
утром в четыре часа дня. (Аристократические утра всегда
запаздывают).



                II. Первые шаги

     Зизи — прекраснейший образец собачьей дегенерации на
ножках, не толще карандаша, и с мордочкой короткоклювой
утки, — первые шаги в практичной жизни совершила на
персидском ковре в будуаре Вендеты.
     После грубых шерстяных подстилок псарни это было
знатно. Зизи вспомнила свою родословную и засеменила по
комнате, но вдруг она увидела, что тот «смердючий» ( как
назвала она в мыслях своих Жана) начал кусать за руку
Мотрю. (Зизи женщин называла Мотрями, потому что
первый экземпляр прекрасной половины рода человеческого,
что повстречала она на своём жизненном пути, все называли
Мотрей).
     Смердючий, покусав руку, принялся кусать Мотрю за шею,
потом за плечо, а после за грудь и, наконец, за ногу выше
колена. Мотря не кричала и не собиралась кусать смердючего.
     «Блох ищет», — компетентно решила Зизи и вдруг увидела
перед собой кислоокую паршивую собачонку, которая в свою
очередь тоже смотрела на неё.
     — Пошла вон, паскуда! — прогавкала Зизи.
     Ответа не услышала, но увидела что и та тоже ей что-то
гавкала.
     — Ты не имеешь права здесь быть, — визжала Зизи, —
я знатного рода а ты мурло, парвеню!.. (Простого происхож-
дения).
     «Парвеню» тоже гавкало, но за своим голосом Зизи не
слышала ответа.
     — Ах, какая чудесная собачка! — зазвенела Мотря своим
переливистым голосом. — Взгляните, мсье Жан, как она
забавно гавкает.
     Жан, он же и смердючий, наверно, отыскавши всех блох,
подошёл к Зизи и взял её на руки.
     — Это наилучший образец породы!.. — и он долго и путано
объяснял происхождение Зизи.



                III. Наблюдения Зизи

     Дни проходили быстро. Но Зизи так и не могла разрешить
два вопроса: первое, откуда у Мотри брались эти блохи, которые
выискивали смердючие (так окрестила Зизи всех мужчин),
когда её, Зизи, ни одна не укусила, а во-вторых, почему все
смердючие называют Мотрю Вендетой, а вторая Мотря, погрубее,
от которой вкусно пахло печенькой, называла эту Мотрю Параской
Михайловной.
     Однажды вкусно пахнущая Мотря зашла в комнату и торжест-
венно сказала:
     — Войну объявлено. Н-ский полк завтра уходит в поход.
     — Неужели? Надо поспешить, чтобы Жан купил обещанный
кулон...
     Смердючий пришёл вечером и был какой-то не такой, как
всегда. Он вымазался чем-то рыжим, и даже пуговиц не видно
было...
     Ах, Жан, вы уже в походной одежде!.. — воскликнула Мотря
и, закрыв лицо руками, загавкала.
     Зизи смотрела на неё с немым вопросом.
     — Не плачьте, Вендета, я должен уехать... мой долг дворянина
и офицера защищать царя и отечество...
     Смердючий что-то долго и торжественно говорил и, укусив
Мотрю за лоб, вышел, цокая шпорами.
     Как только он вышел, Мотря высморкалась, вытерла лицо
платком и прогавкала:
     — Сволочь! Несёт про царя и отечество, а про кулон нигугу...
     Зизи поняла, что Мотря сердится и залезла под кресло.
     Этот смердючий больше не приходил, а зачастил другой,
который пованивал кошкой, а это очень нервировало Зизи.



                IV. Перемены

     Зизи не понимала в календарях — бухгалтерия старого
Хроноса её не касалась. Выдающихся каких-то событий
не случалось, если не считать прищемлённого хвоста и
вымазанного горчицей носа.
     Смердючие старательно выискивали блох у Мотри. Вкусно
пахнущая Мотря хорошо кормила Зизи, и жизнь катилась, как
по маслу.
     Первая перемена случилась, когда в воздухе запахло дичью
и с крыш капало.
     Мотря зашла в покои и нервно загавкала, склонившсь
на кресло — один в один, как тогда, когда первый смердючий
укусил её за лоб.
     Вкусно пахнущая Мотря отворила двери и встала руки в
боки на пороге.
     Ах, эти грубияны выкидывают нас! — воскликнула просто
Мотря. Она заломила руки и к Зизи упала свёрнутая бумажка.
Если бы Зизи была грамотная, она могла бы на одной стороне
прочитать: «выехать в трёхдневный срок... помещение под
госпиталь...»
     Но Зизи неграмотна. Она обнюхала бумажку — от неё
воняло кошкой. С яростью леопарда начала рвать её Зизи, что
даже Мотря нагнулась и взяла Зизи на колени.
     — Милый зверёк!.. Ты понимаешь, что меня обижают злые
люди.
     Зизи лизнула щёку Мотре и поумала: «Какая солёная!»
Но день кончился очень весело. Пришло много смердючих
в белых фартуках и начали выносить всё из помещения.
Зизи прыгала через стулья, бегала между опрокинутой мебелью,
а за ней гонялся чернявенький в пальто и говорил смердючим
в фартуках:
     — Вот это, и вот это, и то в отдельную кладь — это пойдёт
в магазин. А ту кучку вещей оставьте, их я не покупал.
     Но и кучку вещей потом забрали и Зизи села с Мотрей на
кресло с колёсами, смердючий хлестнул по коням, и они
покатились.
     Было весело. По улицам шли люди и несли красные коврики
на палочках.
     «Наверно сушат», — подумала Зизи.
     Приехали к дому серому и грязному и зашли в комнату.
Потом туда внесли вещи и разместили.
     Не было ковров и зеркал, а впрочем «ничего себе псарня»,
подумала Зизи и заснула от усталости под одинокой кушеткой.



                V. Что было дальше

     Вкусно пахнущая Мотря не появлялась, а Мотря просто начала
приятно пахнуть жареным.
     Однажды услышала Зизи взрывы. Испуганно завертелась по
«псарне», но быстро устала, села в уголок и завыла громко,
вздрагивая своей утиной мордочкой.
     В воздухе пахло тысячами кошек.
     Мотря сидела всё время дома, выбегая лишь ненадолго куда-то
в тёмный коридор.
     Когда стемнело и взрывы замолкли, в комнату вошла Мотря,
а за нею тот старый смердючий. Зизи радостно завертелась возле
его ног и заметила, что на лапах у смердючего нет блестящих
побрякушек.
     — Надо переждать несколько дней... Надеюсь не прогоните?
     — Что вы, Жан, садитесь, сбросьте шинель, а если кто войдёт,
прячьтесь под кровать... — Она старательно заперла двери.
     — Город захватила эта сволочь... Наших расстреливают...
     Зизи с кресла следила за Мотрей и смердючим. Они сидели
поодаль друг от друга.
     «Здесь, видимо, нет блох» — заключила Зизи, исходя из своих
наблюдений.



                VI. Тёмною ночью

     Тёмною ночью проснулась Зизи и на неё нахлынула тоска.
Села она на задние лапки в уголке кушетки и тихонько завыла:
     — Гив... в... гив... и-и-и-в..!
     Мотря проснулась и позвала.
     — Зизи, иди сюда!..
     Зизи вспрыгнула к ней на кровать, и тоска отошла от собачьей
души.
     Смердючий зашевелился в уголке комнаты и спросил
спросонок:
     — Что там?
     — Ничего, Жан, это Зизи из-за чего-то нервничает...
     Тишина.
     — Кто-то гремит дверьми... Не к нам ли?
     Жан закопошился в темноте, одеваясь.
     Внезапно грякнуло поблизости дверьми и послышались
голоса:
     — В какой?..
     — Да вот...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
     В комнате творилось что-то невообразимое. Взъерошенная
Мотря застёгивала кофточку, а какие-то смердючие держали Жана
за руки...
     — Ну быстрее уже ты, барыня задроченная!
     Потом они все гуртом вышли, закрыли двери, а Зизи осталась
одна в тёмной комнате.
     Села в уголок и завыла жалобно, жалобно...



                VII. Зизины крестины

     — У нас ордер на эту комнату... все вещи и мебель должны
оставаться на месте...
     Посреди комнаты стоял незнакомый смердючий, а рядом с ним
голубоглазая Мотря в фуражке и ботиночках.
     Если ордер, то занимайте! — с услужливой улыбочкой сказал
управдом.
     — Эй, да здесь и собачка осталась! — радостно воскликнула
новая Мотря и взяла Зизи на руки...
     — Товарищ управдом, вы не знаете, как её зовут?
     — Нет, не знаю...
     Голубоглазая Мотря рассмотрела Зизи со всех сторон и, наконец,
весело засмеялась...
     — Товарищ Василь, какое я хорошее имя придумала этой зверине...
Лучше невозможно...
     — Ну? — обернулся Василь, разглядывавший комнату.
     — Шпонька... Ха-ха-ха-ха!..
     Василь усмехнулся и глянул на Зизи.
     — Точно, что Шпонька, луше не придумаешь...
     Новые хозяева не знали родословной Зизи, то есть Шпоньки,
и весело смеялись, а Шпонька, обижена, отошла в уголок и тихонько
легла.
     «Какие грубые эти люди», — думала она. Но через какое-то
время Шпонька забыла обиду, собачья натура праздновала победу
над «культурными традициями» — новые хозяева дали ей обрезок
колбасы с вкусной верёвочкой и корочку хлеба. Шпонька ела всё
это и радостно визжала.
     В «псарне» не пахло больше кошкой.



                VIII. Новые хозяева

     Дни были не такие, как прежде. Шпонька начала бегать во
двор и знакомилась со многими интересными собачками.
     Жизнь потекла интересно и красочно.
     Однажды голубоглазая Мотря вышла за ворота и позвала
Шпоньку с собой.
     Шли улицами, занесёнными снегом, и хоть холодно было
Шпоньке, но интересно. Дальше улицы становились всё уже,
а дома меньше. Наконец остановились у больших ворот и зашли
в просторный двор.
     Волна непонятных запахов нахлынула в воздухе, и Шпонька
радостно загавкала. Навстречу шёл чёрный человек и, увидев
голубоглазую Мотрю, радостно воскликнул:
     — Ба, товарищ Оля! Наконец-то вы к нам. Пойдёмте в нашу
ячейку, там все уже ждут вас...
     В накуренной комнате было много людей. Шум, крики, и
Шпонька недовольно загавкала.
     — А это кто с собачкой?
     — Это товарищ Оля, — сказал чёрный, улыбаясь, — она
без собачки не может...
     Голубоглазая Мотря засмеялась и торжественно подняла
руку вверх:
     — Для охраны революционных заслуг товарища Андрея от
посягательства всемирной буржуазии дарю этого цербера,
названного Шпонькой, ячейке  N-ского машиностроительного
завода!.. Всеобщий хохот был наградой голубоглазой Мотре.
     Шпонька удивлённо озиралась. А люди изменили выражения
своих лиц на серьёзные и сели вокруг стола.
     Про Шпоньку забыли.



             IX. Неожиданная и трагическая смерть Шпоньки

     Когда стемнело, вышли из заводского двора голубоглазая,
чёрный и Шпонька.
     Двое людей о чём-то тихо говорили, а Шпонька бежала позади
и ловила незнакомые запахи в морозном воздухе.
     Неожиданно загудел трамвай где-то сзади и в это время
с противоположного конца улицы послышалось:
     — Зизи!..
Это был голос старой хозяйки и он пронзил электрическим током
тело Шпоньки. Шпонька выскочила перед голубоглазой и чёрным
и побежала через улицу.
     Трамвай приближался и голубоглазая увидела, как Шпонька
исчезла под колёсами...
     Через минуту над разорванной надвое Шпонькой стояла
голубоглазая с чёрным и какая-то незнакомая им женщина.
     — Бедная, бедная Зизи!.. — тяжело вздохнула старая, Шпонь-
кина Мотря
     — Пойдём, Оля, охота смотреть на это... — сказал чёрный, и
они пошли своей дорогой.
     А Шпонькина душа воспарила белой тучкой до самого престола
своего собачьего господа бога!


                Эпилог

     Не думай, милый читатель, что я хотел вывести здесь какую-то
мораль. Да, конечно, Шпонька погибла, побежав на зов старой
жизни, но она могла бы и не погибнуть, если бы не случайный
вагон трамвая...
     Но впрочем, если хотите, делайте из этого мораль. Это будет
лишним поводом похвалить автора. 

1925 г.





                ШПОНЬЧИНЕ  ЖИТТЯ  ТА  СМЕРТЬ
 
                Пролог

     Зізі  не  відразу  змінила  своє  аристократичне  ім’я  на
вульгарне  ім’я  Шпонька.  Була  вона  шляхетного  похо-
дження,  і  в  книзі  собачих  родів  її  ім’я  значилося  на  боко-
вому  розгалуженні,  що  відходило  від  Більбі  (князя  Гон-
чакова)  та  Мімі  (графині  Гусакової).  Більбі  був  папашею,
а  Мімі  мамашею.
     Отже,  князівська  кров  текла  у  жилах  Зізі.  Як  же
пишемо  ми  про  Шпоньчине  життя  та  смерть,  то  лише
віддаючи  данину  тій  грубій  черні,  тим  «варварам»-більшо-
викам,  що  таке  ім’я  їй  дали,  а  не  з  бажання  образити
шляхетного  нащадка  Більбі  та  Мімі.
     Автор,  крім  того,  грубий  прозаїк  і  не  любить  відхо-
дити  від  сучасного  дня  в  прекрасну  напівмістичну  старо-
вину.  Зізі  —  то  містика  минулого,  а  Шпонька  —  це
реальне  сьогодні.
     Зізі  родилась  болонкою,  бо  шляхетні  батьки  її  були
теж  болонками.  Болонка  нічого  спільного  не  має  з  Булон-
ським  лісом,  так  само,  як  «Гапка»  з  «гаптуванням»,  а
тому  я  й  мовчу  про  цей  ліс.  Нехай  про  це  скажуть  лірич-
ніші  за  мене  поети.
     Зізі  не  пам’ятає  своїх  батьків,  як  то  й  личить  шляхет-
ній  дитині,  бо  виховувалась  на  шляхетній  псарні  німця
Шполя.  Вона  б,  може,  і  не  знала  імен  своїх  папаші  та
мамаші,  коли  б  Шполь,  розхвалюючи  її  корнетові  Жанові
Шомполову,  не  прочитав  тричі  зряду  її  блискучого  родо-
воду.
     Причини  ж,  що  привели  корнета  Жана  Шомполова  на
шляхетну  псарню  Шполя,  були  такі.



                І.  Початок  кар'єри

     Вендета,  найпрекрасніша  з  жінок  заміської  ресторації
«Східна  зоря»,  хитаючи  чудовою  ніжкою  в  елегантській
лакерці,  арфою  Еола  продзвеніла:
     —  Я  чогось  хочу!
     (Поети,  не  хитайте  головами  недовірливо,  еолова  арфа,
коли  вона  не  старе  заіржавіле  залізо,  а  гарненька  жен-
щина,  може  мелодійно  дзвеніти  й  хрипкими  «ч»,  «г»,  «с»
та  «х»).
     Жан  Шомполов  рухами,  властивими  найліпшим  пред-
ставникам  шляхетної  юнкерської  культури,  довів  свою
готовність  до  всього.
     —  О  Вендето,  ваше  бажання  для  мене  закон!.,  закон!..
     Вендета  дивилась  томно  на  кінчик  лакерки  й  приду-
мувала,  чого  саме  їй  хочеться.
     Жан  совався  на  стільці.
     —  Я  хочу...  собачку!..
     Чому  вона  сказала  собачку,  а  не  слона  або  крокодила,
вона  й  сама  не  знала.  Так  язик  повернувся.
     «Ідіотка,  дура,  курячий  мозок,  бараняча  лопатка,  бал-
да,  мідний  лоб!»  Так  одчитувала  сама  себе  Вендета  за
собачку,  але  на  цей  раз  не  звучала  еолова  арфа  —  трясця
їй  у  струни!
     «Чому  собачка,  а  не  нова  сукня  або  хоч  перстень?»
     Це  «чому»  й  було  причиною  візиту  корнета  Шомпо-
лова  до  шляхетного  псаря  Шполя  одного  аристократич-
ного  ранку  о  четвертій  годині  дня.  (Аристократичні  ранки
завше  запізнюються).


 
                II.  Перші  кроки

     Зізі  —  найліпший  зразок  собачої  дегенерації  на  ніж-
ках,  не  товщих  за  олівець,  та  з  мордочкою  короткодзьобої
качки, —  перші  кроки  у  практичному  житті  зробила  на
перському  килимі  в  будуарі  Вендети.
     Після  шорстких  повстяних  постілок  псарні  це  було
добре.  Зізі  згадала  свій  родовід  і  задріботіла  по  кімнаті,
але  раптом  вона  побачила,  що  той  «смердючий»  (як  на-
звала  вона  собі  в  умі  Жана)  почав  кусати  за  руку  Мотрю.
(Зізі  женщин  називала  Мотрями,  бо  перший  екземпляр
прекрасної  половини  людського  роду,  що  спіткала  вона
на  своєму  житечному  шляху,  всі  називали  Мотрею).
     Смердючий,  покусавши  руку,  почав  кусати  Мотрю  за
шию,  потім  за  спину,  далі  за  груди  і,  нарешті,  за  ногу
вище  коліна.  Мотря  не  кричала  й  не  збиралась  кусати
смердючого.
     «Шукає  блохи»,—  компетентно  вирішила  Зізі  і  раптом
поперед  себе  побачила  кислооку  паршиву  собачку,  що  й
собі  дивилася  на  неї.
     —  Геть  звідси,  паскудо!  —  прогавкала  Зізі.
     Відповіді  не  почула,  але  бачила,  що  та  теж  щось  їй
гавкала.
     —  Ти  не  маєш  права  бути  тут,—  ляскотіла  Зізі,—  я
шляхетного  роду,  а  ти  мурло,  парвеню!..  (Простого  по-
ходження)  .
     «Парвеню»  теж  гавкало,  але  за  своїм  голосом  Зізі  не
чула  відповіді.
     —  Ах,  яка  чудесна  собачка!  —  задзвеніла  Мотря  своїм
переливчастим  голосом.—  Гляньте,  мсьє  Жан,  як  воно  ку-
медно  гавкає.
     Жан,  він  же  й  смердючий,  певно,  вишукавши  всіх
бліх,  підійшов  до  Зізі  і  взяв  її  на  руки.
     —  Це  найліпший  зразок  породи!..—  і  він  довго  та  плу-
танно  пояснював  походження  Зізі.



                III. Спостереження  Зізі

     Дні  проходили  швидко.  Але  Зізі  так  і  не  могла  розв’я-
зати  двох  питань:  перше,  де  бралися  у  Мотрі  блохи,  які
вишукували  смердючі  (так  охрестила  Зізі  всіх  муж-
чин),  коли  її,  Зізі,  жодна  не  вкусила,  а  друге,  чому  всі
смердючі  звуть  Мотрю  Вендетою,  а  друга  Мотря,  грубша,
од  якої  смачно  пахло  печенею,  звала  цю  Мотрю  Парас-
кою  Михайлівною.
     Одного  разу  пахуча  Мотря  увійшла  в  кімнату  й  уро-
чисто  промовила:
     —  Війну  оголошено.  Н-ський  полк  завтра  йде  в  похід.
     —  Невже?  Треба  поспішити,  щоб  Жан  купив  обіця-
ного  кулона...
     Смердючий  прийшов  увечері  й  був  якийсь  не  такий,
як  завше.  Він  вимазався  чимсь  рудим,  і  навіть  гудзиків
не  видко  було...
     —  Ах,  Жан,  ви  вже  в  похідному  одягу!..—  вигукнула
Мотря  і,  закривши  обличчя  руками,  загавкала.
     Зізі  дивилася  на  неї  з  німим  запитанням.
     —  Не  плачте,  Вендето,  я  мушу  їхати...  обов’язок  дво-
рянина  й  офіцера  захищати  царя  та  вітчизну...
     Смердючий  щось  довго  та  врочисто  говорив  і,  вку-
сивши  Мотрю  за  лоба,  вийшов,  цокаючи  острогами.
     Як  вийшов  він,  Мотря  випросталась,  витерла  обличчя
хусткою  і  прогавкала:
     —  Сволоч!  Верзе  за  царя  та  вітчизну,  а  про  кулона
нічичирк...
     Зізі  зрозуміла,  що  Мотря  сердиться,  і  залізла  під
крісло.
     Цей  смердючий  більше  не  приходив,  а  почав  вчащати
інший,  що  припахав  кішкою,  а  це  дуже  нервувало  Зізі.



                IV. Зміни

     Зізі  не  розумілася  на  календарі  —  бухгалтерія  старого
Хроноса  її  не  обходила.  Визначних  якихось  подій  не
траплялося,  коли  не  рахувати  прищемленого  хвоста  та  ви-
мазаного  гірчицею  носа.
     Смердючі  старанно  вишукували  бліх  у  Мотрі.  Пахуча
Мотря  добре  годувала  Зізі,  і  життя  котилось,  як  по  маслу.
     Перша  зміна  трапилась,  як  у  повітрі  запахло  дичиною
і  з  стріх  капало.
     Мотря  увійшла  до  покою  і  нервово  загавкала,  схилив-
шись  на  крісло,  точнісінько,  як  тоді,  коли  перший  смер-
дючий  востаннє  укусив  її  за  лоба.
     Пахуча  Мотря  одхилила  двері  й  стала  руки  в  боки
на  порозі.
     Ах,  ці  грубіяни  викидають  нас!  —  вигукнула  про-
сто  Мотря.  Вона  заломила  руки,  і  до  Зізі  упав  згорнутий
папір.  Коли  б  Зізі  була  письменна,  вона  могла  б  на
одному  боці  прочитати:  «виїхати  в  триденний  термін...
приміщення  під  шпиталь...»
     Але  Зізі  неписьменна.  Вона  обнюхала  папірець  —
він  смердів  кішкою.  З  лютістю  леопарда  почала  шматувати
його  Зізі,  аж  Мотря  нагнулась  і  взяла  Зізі  на  ко-
ліна.
     —  Любе  звірятко!..  Ти  розумієш,  що  мене  зобижають
злі  люди.
     Зізі  лизнула  щоку  Мотрі  і  подумала:  «Яка  солона!»
     Але  день  кінчився  дуже  весело.  Прийшло  багато  смер-
дючих  у  білих  фартухах  і  почали  виносити  все  з  примі-
щення.  Зізі  плигала  через  стільці,  бігала  між  перекину-
тою  меблею,  а  за  нею  ганявся  чорнявенький  у  пальті  і
казав  смердючим  у  фартухах:
     —  Оце,  і  оце,  і  те  на  окремі  підводи  —  це  піде  до
крамниці.  Оту  купку  речей  лишіть,  їх  я  не  купу-
вав.
     Але  й  купку  речей  згодом  забрали,  і  Зізі  сіла  з  Мот-
рею  на  крісло  з  колесами,  смердючий  хляснув  по  конях,
і  вони  покотились.
     Було  весело.  На  вулицях  ішли  люди  й  несли  червоні
килимки  на  палицях.
     «Певно,  сушать»,—  подумала  Зізі.
     Приїхали  до  будинку  сірого  й  брудного  і  зайшли  до
кімнати.  Згодом  туди  внесли  речі  і  розташували.
     Не  було  килимів  і  дзеркал,  а  проте  «нічого  собі  псар-
ня»,  подумала  Зізі  й  заснула  з  утоми  під  самітною  ка-
напою.



                V. Що  було  далі

     Пахуча  Мотря  не  з’явилася,  а  Мотря  просто  почала
приємно  пахнути  смаженим.
     Одного  разу  почула  Зізі  вибухи.  Злякано  замоталась
по  «псарні»,  але  швидко  стомилась,  сіла  в  куточок  і  за-
вила  голосно,  смикаючи  своєю  качиною  мордочкою.
     У  повітрі  пахло  тисячами  кішок.
     Мотря  сиділа  ввесь  час  у  хаті,  вибігаючи  лише  нена-
довго  кудись  у  темний  коридор.
     Як  стемніло  й  вибухи  замовкли,  у  кімнату  ввійшла
Мотря,  а  з  нею  той  старий  смердючий.  Зізі  радісно  замо-
талась  коло  його  ніг  і  помітила,  що  на  лапах  у  смердю-
чого  немає  блискучих  брязкалець.
       Треба  пересидіти  кілька  день...  Гадаю,  не  виже-
нете?..
       Що  ви,  Жане,  сідайте,  скидайте  шинелю,  а  як  хто
зайде,  ховайтесь  під  ліжко...—  Вона  старанно  замкнула
двері.
     —  Ну  як?  —  промовила  Мотря.
     —  Місто  захопила  ця  наволоч...  Наших  розстрілюють...
Зізі  з  крісла  стежила  за  Мотрею  та  смердючим.  Вони
сиділи  оддалік  одне  від  одного.
     «Тут,  певне,  немає  бліх»,—  зробила  Зізі  висновок  із
своїх  спостережень.



                VI. Темної  ночі

     Темної  ночі  прокинулась  Зізі  й  на  неї  найшла  млость.
Сіла  вона  на  задні  лапки  в  куточку  канапи  й  тихенько
завила:
     —  Гів...  в...  гів...  і-і-і-в..!
     Мотря  прокинулась  і  покликала.
     —  Зізі,  ходь  сюди!..
     Зізі  скакнула  до  неї  на  ліжко,  і  млость  одійшла  від
собачої  душі.
     Смердючий  заворушився  у  кутку  кімнати  і  запитав
спросоння:
     —  Що  там?
     —  Нічого,  Жан,  це  Зізі  чогось  нервується...
     Тиша.
     —  Хтось  грюкає  дверима...  Чи  не  до  нас?
 Жан  зашарудів  у  темноті,  одягаючись.
 Раптом  грякнуло  поблизу  дверима  й  почулися  голоси:
     —  В  якій?..
     —  А  ось...
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
     В  кімнаті  творилось  щось  неймовірне.  Розпатлана
Мотря  застібала  кофточку,  а  якісь  смердючі  тримали
Жана  за  руки...
     —  Ну,  швидше  ж  ти,  бариня  задрочена!
     Потім  вони  всі  гуртом  вийшли,  замкнули  двері,  а  Зізі
лишилася  одна  в  темній  кімнаті.
     Сіла  в  куток  і  завила  жалібно,  жалібно...



                VII.  Зізині  хрестини

     —  У  нас  ордер  на  цю  кімнату...  всі  речі  й  меблі
мусять  лишатись  на  місці...
     Посеред  кімнати  стояв  незнайомий  смердючий,  а  коло
нього  блакитноока  Мотря  у  кашкеті  та  чоботях.
     —  Коли  ордер,  то  займайте!  —  з  запобігливою  посміш-
кою  промовив  управдом.
     —  Ге,  та  тут  і  собачка  лишилася!  —  радісно  вигук-
нула  нова  Мотря  і  взяла  Зізі  на  руки...
     —  Товаришу  управдом,  ви  не  знаєте,  як  її  звуть?
     —  Ні,  не  знаю...
     Блакитноока  Мотря  розглянула  Зізі  з  усіх  боків  і  на-
решті  весело  засміялась...
     —  Товаришу  Василю,  яке  я  хороше  ім’я  вигадала  цій
звірині...  Краще  не  можна...
     —  Ну?  —  обернувся  Василь,  що  розглядав  кімнату.
     —  Шпонька...  Ха-ха-ха-ха!..
     Василь  усміхнувся  і  подивився  на  Зізі.
     —  А й  правда,  що  Шпонька,  краще  не  вигадати...
     Нові  господарі  не  знали  родоводу  Зізі...  то  пак,
Шпоньки,  і  весело  реготались,  а  Шпонька,  ображена,  віді-
йшла  в  куточок  і  тихенько  лягла.
     «Які  грубі  ці  люди»,—  думала  вона.  Але  через  якийсь
час  Шпонька  забула  образу,  собача  порода  святкувала
перемогу  над  «культурними  традиціями»  —  нові  госпо-
дарі  дали  їй  огузок  ковбаси  зі  смачним  мотузочком  та
шкуринку  хліба.  Шпонька  їла  все  те  й  радісно  вищала.
     У  «псарні»  не  пахло  більше  кішкою.



                VIII. Нові  господарі

     Дні  були  не  такі,  як  раніше.  Шпонька  почала  бігати
на  двір  і  зазнайомилась  із  багатьма  цікавими  собачками.
     Життя  потекло  барвисто  й  цікаво.
     Одного  разу  блакитноока  Мотря  вийшла  за  ворота
й  покликала  Шпоньку  з  собою.
     Йшли  вулицями,  занесеними  снігом,  і  хоч  холодно
було  Шпоньці,  зате  цікаво.  Далі  вулиці  стали  вужчі,
а  будинки  менші.  Нарешті  зупинилися  коло  великої  бра-
ми  і  зайшли  в  просторий  двір.
     Безліч  незрозумілих  пахощів  плавало  в  повітрі,  і
Шпонька  радісно  загавкала.  Назустріч  ішов  чорний  чоло-
вік  і,  зобачивши  блакитнооку  Мотрю,  радісно  вигукнув:
       Ба,  товаришко  Олю!  Нарешті  ви  до  нас.  Ходімте  в
осередок,  там  усі  на  вас  чекають...
     У  накуреній  кімнаті  було  багато  людей.  Галас,  крики,
і  Шпонька  незадоволено  загавкала.
     —  А  це  хто  з  собачкою?
     —  Це  товаришка  Оля,—  сказав  чорний,  посміхаю-
чись,—  вона  без  собачки  не  може...
     Блакитноока  Мотря  засміялась  і  врочисто  піднесла
руку  вгору:
     —  Для  охорони  революційних  заслуг  товариша  Андрія
од  зазіхання  всесвітньої  буржуазії  дарую  цього  цербера,
іменованого  Шпонькою,  осередкові  N-ського  машинобуді-
вельного  заводу!..—  Загальний  регіт  був  нагородою  блакит-
ноокій  Мотрі.
     Шпонька  здивовано  озиралась.  А  люди  змінили  вирази
своїх  облич  на  серйозні  і  сіли  навколо  столу.
     Про  Шпоньку  забули.



           IX. Несподівана  та  трагічна  смерть  Шпоньки

     Як  сутеніло,  вийшли  з  заводського  двору  блакитноока,
чорний  та  Шпонька.
     Двоє  людей  щось  тихо  розмовляли,  а  Шпонька  бігла
позаду  і  ловила  незнайомі  запахи  в  морозному  повітрі.
 Раптом  загудів  трамвай  десь  іззаду  і  в  цей  час  з  про-
тилежного  кінця  вулиці  почулося:
     —  Зізі!..
     То  був  голос  старої  господарки,  і  він  пронизав  елек-
тричним  током  тіло  Шпоньки.  Шпонька  вискочила  на-
перед  блакитноокої  та  чорного  і  побігла  через  вулицю.
     Трамвай  наближався,  і  блакитноока  побачила,  як
Шпонька  зникла  під  колесами...
     Через  хвилю  над  роздертою  надвоє  Шпонькою  стояла
блакитноока  з  чорним  та  якась  невідома  їм  жінка.
     —  Бідна,  бідна  Зізі!..—  важко  зітхнула  стара,  Шпонь-
чина  Мотря.
     —  Ходімо,  Олю,  охота  дивитись  на  це...—  промовив
чорний,  і  вони  пішли  своєю  дорогою.
     А  Шпоньчина  душа  полинула  білою  хмаркою  до  пре-
столу  свого  собачого  господа  бога!



                Епілог

     Не  думайте,  любий  читачу,  що  я  хотів  вивести  тут
якусь  мораль.  Щоправда,  Шпонька  загинула,  побігши  на
клич  старого  життя,  але  вона  могла  б  і  не  загинути,  ко-
ли  б  не  випадковий  вагон  трамвая...
     Проте,  коли  хочете,  робіть  з  цього  мораль.  Це  буде
зайвим  приводом  похвалити  автора.

1925 г.