Село мого дитинства

Уже позаду автострада
І через цвинтар я бреду.
Моє село, моя розрада
До тебе в гості я іду.

І полетів я вмить думками
У ті далекіЇ роки,
Бо там село моє і мама,
І ми - нещасні малюки.

Я бачу ті рожеві ранки
Тепер, через багато літ.
П'янкії запахи фіалки
І трояндовий ніжний цвіт.

І наші вулиці широкі,
По них гасали хлопчаки,
І рідні хатки білобокі,
Й вишневі в молоці садки.

Ось за планами, мов заводи
Димує зорана рілля,
То знов в село весна приходить
І дума серце окриля.

Земля чекала на причастя,
Усюди трактори гули,
І ми тоді, немов за щастям
Услід за маревом ішли.

Степи широкі і розлогі
Чекали нас - своїх синів,
А ми, малі та босоногі,
Над нами жайворін дзвенів.

Ось череда корівок-квіток
На тирлі зморена стоїть,
А я тоді, малий підліток
Свою корову йшов доїть.

А вранці, як зірки зникають -
Жінки з сапками в поле йдуть,
Та так же хороше співають,
Що, аж серця від пісні мруть.

Ні, не пройшли роки ті марно,
Були всі дужі, молоді.
Не все в житті бувало гарно,
Та все ж співалося тоді.

Бо не було біди чужої,
Жили, немов в однім роду.
Тоді порівну між собою
Ділили радість і біду.

Село, село мого дитинства,
Таке ласкаве і просте:
-Неначе руки материнства,
Та жаль, що ти, тепер не те.

Всього того, як не бувало,
До болю жаль тих днів мені,
Бо юність наче в річку впала,
Та й утопилася на дні.

Мов журавлиная вервечка
Все те, як в вирій попливло,
Та десь на дні мого сердечка
Завжди живе моє село.