Килина Василiвна...

     Ховали мою прабабу, Килину Василівну, ранньої осені. Тиха природа сипала дрібними і світлими дощиками, прикрашала сади яскраво-жовтими і бордово-фіолетовим фігурним листям, грілася в променях яскравого сонечка і була теплою і сумною. Перестиглі ранетки тихо стукали прозорими боками в земні надра, і був спокійний світ. Підлога в бабусиній хаті була свіжо пофарбована, і, щоб стійкий запах масляної фарби не заважав стареньким прощатися з моєю прабабусею, оббиту крепом труну з тілом винесли надвір і поставили під шиферним навісом. Слабкий запах ладану і воскових свічок витав у полуденном повітрі двору. У ту пору, а це був сімдесят сьомий рік, ладаном на похоронах обкурювали тільки самих древніх бабусь, і мені цей запах був незнайомий.

Стареньких прийшло зовсім небагато. Не більше десяти-дванадцяти, зі всього села. Вже дуже старою була моя прабабуся. Було їй в ту пору дев'яносто сім років, і більшості з живущих в селі бабусь вона годилася в матері. Що вже говорити, якщо моєї рідної бабусі, її середньої дочки, в ту пору вже самій було шістдесят дев'ять років. Так що, подружок у Килини Василівни майже і не залишилося. А її ровесники діди, так ті взагалі всі повмирали ще років тридцять тому. І могилки у деяких вже зрівняло з землею безжалісний час і людська байдужість. Так і жила вона удвох зі своєю сиротою пам'яттю. Вставала затемна, лягала завидно, зі своєю незмінною примовкою: – Зажилась я на світі, дитино..., зажилась. І коли мене тільки Господь прибере? – І гладила мене по голові сухорлявою рукою, яка нічого не важила.

Але Господь не поспішав брати її до себе. Видно, ще навіщось потрібна вона була на цій марнотній землі. А може, і у Нього важливіші справи були. До самої смерті вона була невгамовною. І хоч ходила вже повільно і бачила вже погано, але всидіти на місці не могла. То няньчила своїх правнуків, то намагалася допомагати доньці по господарству, і наполегливо годувала курей, блукаючи по двору з чашкою і зерном, і слабким глухим голосом закликала їх до трапези: - ципа, ципа…, ципа! А! Шоб ви сказились! - беззлобно лаяла вона нахабних курчат, які намагалися вирвати корм прямо з рук. Бабуся всіляко стримувала її від такої допомоги. Але, мабуть, звичка, вироблена майже за століття життя, була сильніша за втому.

Вона і померла несподівано для нас. Опівдні сіла за стіл обідати. Попросила налити собі в чашку простоквашки, та так і заснула спокійно, сидячи за столом з ложкою в руці. Бабуся, через десять хвилин, підійшла поправити їй в'язану кофту, що сповзла з плеча і, доторкнувшись до тіла, зрозуміла, що її мама вже відправилася на небеса побалакати з Богом.
- Добра смерть, - сказала бабуся, - легка. Напевно, ангели її любили. Так вони їй дякували за важке життя. Дай і мені, Бог, померти так! – Заплакала і пішла готувати прабабусю до поховання. Все, що для цього потрібно було заздалегідь приготували багато-багато років тому і акуратно складено в старовинній скрині, оббитій мідними широкими смугами. Малим я тоді ще був і нетямущим, не розумів, що разом з прабабусею зникла і частина мене, моєї душі. Просто мені було тоді цікаво і трохи сумно на душі.

Шлях до кладовища від бабусиного будинку був не дуже довгим. Не більше кілометра. І несли труну на руках. За свій вік вона так спрацювалась та висохла, що майже нічого не важила. Труна була невелика, суха і легка. Дорога до нашого цвинтаря проходить по густому березняку, і густі крони високих дерев сплітаються у височині в урочисті арки, схиливши свої вершини в останньому поклоні. Затихли навіть жваві бурундуки і не цикали свої одвічні позивні. Кладовище дуже давнє і навіть, я б сказав, затишне, якщо б це слово можна застосувати до кладовища. За довгий вік свого існування на ньому упокоїлося стільки людей, що, копаючи чергову могилу, «копачі» майже завжди наштовхувалися на стару. І іноді доводилося робити бічні підкопи в могилі, щоб не турбувати тлінні останки давно забутої людьми людини.

Довгих промов на могилі прабабусі не було. Та й говорити їх було нікому. Старенькі прочитали кілька молитов, кинули в труну кілька срібних монеток і по жмені землі. Дід роздав нечисленним присутнім за вишитому полотняному рушнику на молитовну пам'ять про покійну і запросив всіх на поминки. Найдовше залишалися на могилі у Килини Василівни ми з бабусею. Вона нічого не казала, тільки стояла, схиливши свою сиву голову в темній хустці, упершись рукою в підборіддя. Видно, думала щось своє, мені невідоме. Так ми й пішли з нею на вихід з кладовища: я попереду, вона за мною, залишивши позаду скромний листяний хрест та півдюжини вінків з штучними квітами. Під ногами осіннє листя шаруділо прощальні слова.

Кладовище було обгороджено міцним парканом, посірівшим від часу, що закривався у воротах на велику дерев'яну вертушку. Мене завжди раніше дивувало, що старенькі суворо стежили за тим, щоб ворота після виходу останнього людини були обов'язково закриті. У цьому був якийсь не християнський, а поганський страх перед тим, що в незакриту хвіртку неупокоєні душі можуть спокійно вийти в село. Ще одним дивним повір'ям було те, що, на думку моїх селян, дух останнього похованого буде стояти у цвинтарних воріт невідлучним вартовим і терпляче чекати свою зміну, щоб передати цей дивний пост своєму наступнику. Моя бабуся в це теж, виявляється, вірила. І, закриваючи цвинтарну хвіртку, вона сказала мені.
- Шкода. Адже, напевно, в селі скоро хтось знову помре. Недовго залишилося.
На моє запитання, чому ж вона так думає, вона перехрестилася і відповіла як само собою зрозуміле:
- Дуже старенька вона, моя мама. Ніжки у неї хворі і очі вже майже нічого не бачать. Не зможе вона стояти на таких ногах, не вистоїть довго, значить, скоро хтось обов'язково прийде змінити її. Прости нам, Господи, гріхи наші...