Владимир Некляев. Рейсовый автобус
Горизонт стернёю радует.
Жаркий день. Истома тела.
Путь бежит...
Шофёр по радио
Ловит новости и темы.
Что и как на нашем глобусе?
От кого идёт угроза?
Пахнет хлебушком в автобусе
МИНСК - БЕРЁЗА.
Наш автобус тяжко пырхает,
Ноша, стал быть, нелегка.
Величавый голос диктора.
Три старушки. Два дедка.
Коль года давно отмеряны,
Что им чья-то там печаль,
Весь Синай и все Америки!..
- Не скажи... Людей-то жаль.
И глядят глазами чистыми,
Как с иконы, без прикрас,
Сотню раз войною битые,
Обожжённые сто раз!
Я за вас,
Единобожники,
Сам на крест и на костёр...
- Веселей смотри, заложники, -
Забавляется шофёр.
Мы - заложники, заложники!
Пока век наш не угас,
Мы - как к ране подорожники,
Даже тем, кто против нас.
Сердце наше не железное,
И до страшного суда
Всем по-свойски соболезнуем,
У кого сейчас беда.
Как берёзки белокорые,
Души светятся в ночи...
Мы с шофёром "беломорину"
Курим в очередь, молчим.
Он кивает мне на радио
И вздыхает:
- Не пойму...
День какой! Живи и радуйся...
Диктор снова про войну,
Где снаряды, пули тучами.
День какой?.. И век какой?..
Деды, бабки память мучают,
Не пускают на покой.
Диктор скуп. Ему поохают
И впадают в забытьё,
Хлеб к груди прижав краюхою,
С верой в мирное житьё.
Владимир Некляев
__________________________
Рэйсавы аутобус
Далягляд жаўцее пожнямі.
Дня сухмень. Павек тамленне.
Звыклы шлях...
Шафёр апошнія
Слухае паведамленні.
Што і як на нашым глобусе?
Скуль, куды ідзе пагроза?
Пахне хлебам у аўтобусе
МІНСК — БЯРОЗА.
Той аўтобус ледзьве дыхае,
Ледзь адольвае грудкі.
Афіцыйны голас дыктара.
Тры бабулі. Два дзядкі.
Лёс, лічы, амаль адмераны.
Што ж ім нечая бяда,
Бліжні Усход і ўсе Амерыкі!..
— He скажы... Людзей шкада.
I глядзяць вачмі блакітнымі,
Як святыя з абразоў,
Сто разоў вайною бітыя,
Паленыя сто разоў! —
Крэўныя мае!
За кожнага
Сам — на крыж і на касцёр...
— Весялей глядзі, заложнікі, —
Жартам кідае шафёр.
...Мы — заложнікі, заложнікі!
Покуль дзень навек не згас,
Мы — за кожнага, за кожнага,
Нат за тых, хто супраць нас.
Нашы сэрцы не жалезныя,
I да страшнага суда
Мы ў залежнасці,
залежныя
Ад усіх, каго шкада.
Як бярозы белакорыя,
Душы свецяцца ў смузе...
Моўчкі курым «беламорыну»
Мы з шафёрам па чарзе.
Ён ківае мне на радыё,
Уздыхае:
— От народ...
Дзень які! Жыві і радуйся...
Дыктар зноў пра Бліжні Усход.
Кулі свішчуць. Бомбы вухаюць.
Дзень які?.. I век які?..
А бабулі памяць слухаюць,
Памяць слухаюць дзядкі.
Дыктару ў адказ павохаюць
I ўпадуць у забыццё,
На грудзях абняўшы боханы,
Як надзею на жыццё.
Уладзiмiр Някляеу
Свидетельство о публикации №115112407120