200. Василь Стус. Вокруг меня кладбище душ...

Вокруг  меня – кладбИще душ
На белом кладбище народа.
Плыву в слезах. Не видно брода.
Над вишнями летает хрущ.
Весна. И солнце. Все цветет.
Стоят сады, точно кульбабы.
И зори поздние, как крабы,
Вонзились в небо. Ткут испод.
Свеча горит. Горит свеча,
А отыскать кого - попробуй,
Обживши в одиночку гроб свой.
Мелькают тени за плечом.
Безмолвные. А на лице
Одни глаза да рты как щели.
И шепчут: мы вассалы смерти
И мерзнут слезы на щеце.
Мы разминулись, жизнь, с тобой.
Неверный, видно, путь держали,
Со страхом дружбу завязали
Под времени безумный вой.



Довкола мене - цвинтар душ
на білім цвинтарі народу.
Пливу в сльозах. Шукаю броду.
Над вишнями літає хрущ.
Весна. І сонце. І зело.
Стоять сади, немов кульбаби.
Спізнілі зорі, наче краби,
вп'ялися в небо. Творять тло.
Свіча горить. Горить свіча,
а спробуй - віднайди людину,
обжив, самотній, домовину.
Блукають тіні з-за плеча.
Безмовні тіні. На лиці
лиш очі і уста безгубі
шепочуть: ми підданці згуби
і мерзнуть сльози на щоці.
Ми розминулися з життям.
Не тим, напевно, брались шляхом,
заприязнилися із жахом
під буряних віків виттям.