198. Василь Стус. Мы, пустоцветы на угодьях Божьих

Мы, пустоцветы на угодьях Божьих,
упившись досыта заемной кровью
чужих деяний, чезнем за собою,
ища с тоской упущенный рассвет
столетья и столетья. Словно луны,
сияя  мертвым отраженным светом,
мы не живем, а только жизнь изводим,
пригашенные оттиски в реке
минувшего. Мы удержу не знаем.
Мы вытекаем из себя, как реки,
лишь одиночеством и памятью велики,
вонзаемся меж скалами двумя,
чтобы река плыла, а мы стояли
и не собою самоистекали.
Поэзия, покара из покар,
моей свободы вечная темница!
Хоть воду мертвую всю выпей из криницы,
а жажды жить не выстудишь. Тот жар
тревожит нас, палит собою душу.
Мы ж вечно рвемся из воды на сушу.
8 июня 1972


Ми, пустоцвіти Божих існувань,
упившися зазиченою кров'ю
чужих чинінь, спливаєм за собою,
чекаючи загублених світань
вовіки й віки. Ніби місяці,
посріблені відбитим мертвим сяйвом,
не живемо, лише життя збавляєм,
пригашені відбитки на ріці
минулих літ. Зупину нам - нема.
Ми з себе витікаємо, як ріки,
лиш самотою й пам'яттю великі,
встромляємось між скелями двома,
аби ріка пливла, а ми стояли
і несобою самострумували.
Поезіє, покаро із покар,
моєї волі вікова в'язнице!
Всю мертву воду випий із криниці
жаги ж життя не вистудиш. Той жар
троюдить нас, запраглу палить душу.
Ми ж вічно прагнемо з води на сушу.
9 червня 1972