Мені б тобі вклонитися до ніг,
За всі гріхи пробачення просити,
В свій час тебе від смерті не зберіг,
А як же ти хотіла тоді жити.
Не буде мами? Я не вірив в те.
Та,мама ж вічна! Ну яке прощання?
Сади буяли.Сонце. А проте...,
Година та була її остання.
Той час настав. Від горя я кричав,
Хотів ту мить останню зупинити.
Важкий тягар на душу мою впав,
Як довго довелось його носити.
Я бачив маму довго в моїх снах,
Торкалася чола мого рукою,
І посмішка була в її очах.
Лилися сльози з вій моїх рікою.
Я зрозумів,залишився один,
І сином я ніколи вже не буду.
Гірчить життя, як у степу полин,
Свою провину вік я не забуду.
Давно було. У пам'яті моїй
Та рана серце кров'ю обливає,
Як мало часу віддаєм ми тій,
Яка народжує й гріхи прощає.
Сповiдь
© Copyright: Виктор Гала, 2015
Свидетельство о публикации №115111010585
Свидетельство о публикации №115111010585
Рецензии