196. Василь Стус. И вот он, край а я, как на обрыв

И вот он, край: а я, как на обрыве,
Стою над урвищем. И будто небо
Продлилось вниз. Воспоминаний ветер
Меня державно наклоняет в смерть.
Да, это он, желанный край души,
Откуда вольно видится край света,
И за себя ты можешь заглянуть
И приоткрыть чудовищную суть
Всебытия, где тьма и темень тьмы
Прорезаны прожекторами дум
(Страстей ослабших). Вот где место взлета
Или паденья. Ведь, отгородившись,
Разъединяемся мы  навсегда,
Чтоб выпорхнуло сердце вольной птицей,
Что дождалась другого нарожденья,
Над миром вставши. Вот он, край души.
Разорвана доверья цепь. И цепи
Лишь врозбить существуют. Горе
Тебя  четырестеньем обложило
(Многоугольник верности  иль, может,
Обезображенный октаэдр плача?).
То – формы испытаний. Или вправду,
Опаханный, ты весь отмежевался
От прошлого, иль, может, меж тобою
И миновавшим прорубь возросла?
Иль вправду ты, опаханный, утратил
Ту оболочку, что рабов с нас лепит,
Обманутых любовью и чутьем
Той принадлежности к себе, которая
Порой питает нас, а все мертвит?
Познал себя, как предначало доли
Назначенной? И что тебе подвластно
Сегодня абсолютно всё?
Что здесь, на самом пике униженья,
Во власти у тебя твои потери
Державные  и достоянье всё?
Ну что ж, лети меж ними, как стрела,
Из лука пущенная  в темень тьмы.
И знай: твое спасение – в полете,
А твой покой – то царственная смерть,
Счастливому она не по карману.
27.11.1972



І ось він, край: немов на шелепочку,
стою над урвищем. Так, ніби небо
подовжилось на діл. І вітер спогадів
мене вельможно нахиляє в смерть.
Оце і є бажаний край душі,
з якого вільно бачити крайсвіту,
вже й за крайсебе можеш зазирнути
і прохилити моторошну суть
буття вселенського, де тьма і тьмуща
прорізана прожекторами дум
(волінь охлялих). Ось де місце злету
або падіння. Бо, відгородившись,
ми розгороджуємося навіки,
щоб вільне серце випурхнуло птахом,
що другого народження діждав
і став над світом. Ось він, край душі.
Ланцюг довіри увірвавсь. Ланці
існують тільки поокремо. Горе
тебе в чотири мури оборало
(чотирикутник певності, чи, може,
спотворений октаедр плачу?).
І все це — форми іспитів. Чи справді,
обораний, ти геть відмежувався
від спогадів, чи, може, між тобою
і поминулим — проруб вироста?
Чи справді ти, обораний,утратив
ту оболонку, що рабів з нас робить,
ошуканих любов’ю і чуттям
тієї приналежності до себе,
що зрідка живить нас, а все мертвить?
Збагнув себе, як припочаток долі
призначеної? Що тобі підвладне
сьогодні, як ніколи, геть усе?
Що тут, ув апогеї рабування,
у тебе під обладою твої
уседержавні втрати і набутки?
Отож, лети між ними, як стріла,
із луку випущена в чорну темінь.
І знай: твоє спасіння — тільки в леті,
а твій спочинок — то вельможна смерть,
яка щасливому не по кишені.
27.11.1972