Иван Франко Пролог к поэме Моисей

Иван Франко «Пролог к поэме «Моисей»

О, мой народ! Замученный, разбитый,
Как паралитик, тот, что на распутьи,
Людским презрением, как лишаём покрытый!

О твоём будущем тревожны мои думы,
И от стыда, что всех нащадков поздних
Испепеляет… Вновь сегодня не заснуть мне!

Неужто предначертано в таблицах,
Что ты соседям пригодишься … гноем!
Локомотивом, что по рельсам мчится?

Неужто бы тебя вновь успокоит
Лишь злость прикрытая и лживая покорность 
Тому, изменой кто или разбоем

Тебя сковал,… заставив присягнуть на верность?
Неужто для тебя привычно дело,
Когда показываешь своих сил безмерность?

Неужто зря то множество сердец горело
К тебе единственной и преданной любовью…
Тебе отдав навеки душу, тело?

А зря ли край твой был полит героев кровью,
Что тебе верили? Ему ли не гордиться
В красотах и свободе и здоровью?

А зря ли слово у тебя искрится
И силой, мягкостью, и остротой злословья,
И тем всем, что возвысит, чтобы возродиться?

А зря ли в твоих песнях густь-кручина
И звонкий смех, любовные интриги…
Надежда и утеха – светлые две половины?

О, нет! Не только слёзы и стонанья
Тебе предписаны!.. Я верю в силу духа,
В день воскресения в момент восстания…

О, где волну сыскать, слова послушать,
И слово отыскать, что тем блаженством
Оздоровляет, очишая душу.

О, если б песню написать нам непременно,
Найти слова, что песню ту блаженную
Оздоровляют… Огнём живородящим и нетленным!
 
О если… Только нам, так обескровленным тоскою,
Разорванных сомненьями и битих стыдом, -
Не нам тебя готовить, нене, к бою!

Но час придёт!.. И ты искристым видом
Сверкать лишь будешь в дружеском раздоле…
Кавказ потрусишь, не побрезгуешь Бескидом,

Подымешь в Чёрном море рокот воли!...
Предстанеш, как хазяин домовитый 
И в своїй хате… Да и в своём поле!

Прими сей сказ, хоть и печалью свитый…
… Но полный веры!.. Горький, но свободный!
О светлом будущем слезой моей омытый…

Мой скромный дар великому народу!

2015


*****

Іван Франко:
ПРОЛОГ  ДО  ПОЕМИ  "МОЙСЕЙ" 

Народе  мій,  замучений,  розбитий, 
Мов  паралітик  той  на  роздорожжу, 
Людським  презирством,  ніби  струпом,  вкритий! 

Твоїм  будущим  душу  я  тривожу, 
Від  сорому,  який  нащадків  пізних 
Палитиме,  заснути  я  не  можу. 

Невже  тобі  на  таблицях  залізних 
Записано  в  сусідів  бути  гноєм, 
Тяглом  у  поїздах  їх  бистроїзних? 

Невже  повік  уділом  буде  твоїм 
Укрита  злість,  облудлива  покірність 
Усякому,  хто  зрадою  й  розбоєм 

Тебе  скував  і  заприсяг  на  вірність? 
Невже  тобі  лиш  те  судилось  діло, 
Що  б  виявило  твоїх  сил  безмірність? 

Невже  задарма  стільки  серць  горіло 
До  тебе  найсвятішою  любов'ю, 
Тобі  офіруючи  душу  й  тіло? 

Задарма  край  твій  весь  политий  кров'ю 
Твоїх  борців?  Йому  вже  не  пишаться 
У  красоті,  свободі  і  здоров'ю? 

Задарма  в  слові  твойому  іскряться 
І  сила  й  м'якість,  дотеп  і  потуга 
І  все,  чим  може  вгору  дух  підняться? 

Задарма  в  пісні  твоїй  ллється  туга, 
І  сміх  дзвінкий,  і  жалощі  кохання, 
Надій  і  втіхи  світляная  смуга? 

О  ні!  Не  самі  сльози  і  зітхання 
Тобі  судились!  Вірю  в  силу  духа 
І  в  день  воскресний  твойого  повстання… 

О,  якби  хвилю  вдать,  що  слова  слуха, 
І  слово  вдать,  що  в  хвилю  ту  блаженну 
Вздоровлює  й  огнем  живущим  буха! 

О,  якби  пісню  вдать  палку,  вітхненну, 
Що  міліони  порива  з  собою, 
Окрилює,  веде  на  путь  спасенну! 

Якби!..  Та  нам,  знесиленим  журбою, 
Роздертим  сумнівами,  битим  стидом,  — 
Не  нам  тебе  провадити  до  бою! 

Та  прийде  час,  і  ти  огнистим  видом 
Засяєш  у  народів  вольних  колі, 
Труснеш  Кавказ,  впережешся  Бескидом, 

Покотиш  Чорним  морем  гомін  волі 
І  глянеш,  як  хазяїн  домовитий, 
По  своїй  хаті  і  по  своїм  полі. 

Прийми  ж  сей  спів,  хоч  тугою  повитий, 
Та  повний  віри;  хоч  гіркий,  та  вільний, 
Твоїй  будущині  задаток,  слізьми  злитий, 

Твойому  генію  мій  скромний  дар  весільний. 

1905