Осеннему Подсолнуху... Из Людмилы Юферовой

                Вариант первый:


Вновь октябрь в блаженном нетерпенье
Сыплет охру с рукава в подол…
Что ж так поздно, Дар ты мой осенний,
Возле сердца у меня зацвёл?

Что же в полосатое-то лето
Настрадался и осиротел?
Влил  зачем в печаль густую эту
Столько самых лучших общих дел?..

Словно бы подарки ангелочков,
Что нам улыбаются вокруг, –
Поцелуев шёлковых замочки,
Единенье душ, мой милый друг.

Ах, грустна, черна твоя подковка,
В сердце осень раною печёт…
Утомлённо клонится головка
На моё некрепкое плечо…


Оригинал:


Жовтень у стрімкому нетерпінні
Сипле щедро охру з рукавів...
Що ж так пізно, Соняху осінній,
Біля мого серденька зацвів?

Що ж це ти в своє строкате літо
Настраждався і осиротів,
Що в густу печаль було пролито
Келих найсолодших почуттів?

І, мабуть, як ангелів дарунки,
Що тепер всміхаються довкруж,
Ці твої шовкові поцілунки
Й неймовірне поєднання душ.

Соняху, сумна твоя домівка,
В серці осінь раною пече...
І прив'яла хилиться голівка
На моє худесеньке плече...