ХХ вiк

Що, вік новий,
Ти нам приносиш крізь сторіччя?
Тугу душі минулих поколінь,
Насмішку,  холод  чинного Вольтера?
Чи ломку грізну халамид – імперій?

О, справедливість!  Звук благословенний!
З глибин віків луною ти приходиш,
Як крик німий знедолених людей
І цвіт надії визначених душ…

І я душею ніжною своєю
Перехворів всіма бичами світу.
Немов у лоні жінки ембріон
Проходить ступінь  плазуна і риби,
Від звіра хід ведучи до людини, -

Виходять ясні признаки рідні…
Ти вік минувшини,
Та чим знаменний ти?!
В серцях людей великих ти стоїш,
Вогнем талантів знялися картини .

На сторінках книжок оповідають
Про благородність, силу почуттів,
Вогонь любові, горду честь мундира,
І смерть заради дрібної сльозини. –

Які великі були ідеали!
Який вузький пізнання горизонт!
В наш час змінилися старі поняття;
Живемо ми і любимо інакше …

А слава, честь – що значать ці слова?
Немодні думи, почуття смішні.
В повітрі лише слово справедливість,
І рівність…. Добре душі порівняла:

Зрівняла – стан, і погляд,  і надію,
Немов горби з рівнинами. Та досить
Таких понять.  У світі боротьба
Не затихає скрізь ні на хвилину.

Кується, чути,  молотом історії,
Кується світ новий по самій суті, -
Від заперечення, від нього все іде.
І похитнулось старе християнство ;

Ледве не впало.  Але зір критичний
Шукає в міфах справжнє зерно.
З літа полова двох тисячоліть…
Ханжів,  сутан,  приблуд  і  честолюбців
Та королі на носи прикипіли.

Велика мудрість в новий час іде
По науковому,  в погоні за душею…
Не містика,  а космосу прибульці
З других світів тут мудрість прививали

І наставляли на путь істини.  З печер
Неандертальця вигнали.  Йому
Свою клітину дивну прищепили,
Щоб тут проріс  солодкий урожай.

Пройшли віки. І хто його розсудить,
Чому Мойсея давній так народ?...
Та всі ми йдемо так від кроманьйонця
В своєму розвитку, по духу – від Даждьбога

Так було.  А тепер що з нами стане?
Людина зникла,  як одна істота.
Йдуть мільйони,  піднімають руку;
Рішає більшість механічним жестом.

А що вирішує?  Буденні справи:
Про хліб,  їжу ,суспільні інтереси,
Сприйняті норми тихої  моралі,
Для всіх обов’язкової -  і баста.

Немов амеба, що переливає
Свою противну пляму на пилину, -
Так обгортає ширпотреб людину.

Ні генія, ні божевільного! – Пропали
Всі дурнуваті.  Чи перевелася
Людська натура?  Чи, невже,  дерзати,

Летіти в пекло головою стало
Чужим душі? А серцю затинатись
В потоках крові, що бурлить по жилах ?
Та що про душу й серце тут почали,
Коли в життя сучасному рівнянні
Вони стоять,  як двоє невідомих?!
А в черепах статистів,  бюрократів,
Що важить світ – тверезість голови.

Що віднайдете,  окрім скептицизму?
Сплелося кубло веселих анекдотів,
Скопилося немов лайно душевне .
Подерте пір’я та старе ганчір’я

Пішло на нього…  Знялися почуття:
Сердечність,  совість,  милість,  чистота, -
Майнули в вирій,  та не повернулись !

В сім’ї вовків,  що гонять хворе стадо,
Нема сентиментальності та сліз
Над жертвою, над  оленем ,  що впав,
Він був недуж, а стадо пронеслося .

Та як же нам, народженим з душею,
Так далі жити?  В колі легітимістів,
Що кропають і буковки складають ,
Оточених німим нерозумінням
І подивом байдужим -  примиритись?!

Ні, всі ми діти громового віку!
І на чолі у кожного суворість
Від втрат,  зневаги.  Доля пізнання
Над світом нас підняла.  Та не знати,

Що з розумінням нам отим робити?!
Куди подіти творчу силу духа,
Що лиш з любов’ю крила розпускає
До дій великих?   Простому чинуші

Достатньо місяця тихого на службі,
Щаблів угору наче на драбині.
Чим вище йде,  тим легше і тепліше;
Дивитись зверху на поля цікаво…

А як любов,  і честь,  і справедливість?
Чекайте,  друзі!  З вами завжди я.
Ви там,  де ще серця не повимирали,
Де люблять і страждають позабуті,
Душею переймають чуже горе
І пробивають сірий техницизм .

Рішай же долю вільної людини,
Двадцятий вік! На колесі  науки
Рицарем  їдеш у своє майбутнє.
І тут,  сьогодні,  проміжна зупинка.
Який знаменний  ти –  XX вік!

© Галета Іван   «Земля людей» 1973р.