Про першу любов

Навернення до Бога крила
Польоту для душі дає.
Підхоплює нас вгору Сила,
Що головной в житті стає.
 
І ми літаємо, не страшно
Нам іноді споглянуть вниз,
Спокусами де ворог дражне,
Які подобались колись.

В пориві почуттів найкращих
Долаєм перешкоди всі
Найнебезпечніші, найважчі
Купаючись в Небес росі.

То перші почуття до Бога
І найсильніша та любов,
Вузька їй радісна дорога,
Хоч ноги часто збиті в кров.

Але в душі не просто вогник,
Там вогнище ясне пала,
Що поглинає кожен стогін
І має віри два крила.

Та справа в тім, що трохи з часом
Це вогнище почне згасати.
Ведуть ворожі сили наступ,
Щоб крила віри відібрати.

Здається нам, що ми пильнуєм,
Здається нам, що все гаразд,
Але частіше вже слабуєм,
Вогонь стає як вогник в нас.

І озираючись в минуле
Дивуємось, як ми могли
Так легко не приймать зіпсуте
І ревними завжди були.

Тепер так важко розібратись,
Чому згасають почуття,
А все ж потрібно повертатись
До переможного життя.

Можливо звикли ми до Бога,
До піклування, що дає.
За звичкою вже йдем до Нього,
Служіння тягарем стає.

Та ви згадайте, немовлятам
Життя і казка – річ одна.
Тому і віри в них багато,
Тому і в почуттях весна.

Роки спливають, підлітковість
Нові питання піднімає,
Буденність поглина святковість,
Натхнення того вже немає.

Чим ми дорослішаєм далі,
Тим вибір більший повстає,
Тим більше смутку та печалі
У кроці кожному стає.

Ми знаємо як треба вірить,
Як слід по-справжньому нам жить,
Але усе здається сірим
Бо згасле вогнище димить.

Постав нас, Боже, на коліна,
Щоб перші почуття вернуть.
У цю лиху земну годину
Допоможи Тебе відчуть.

Почути голос Твій могутній,
Піднятися у неба синь,
Щоб стало на шляху присутнім
Завжди і скрізь Твоє амінь.