193. Василь Стус. Колючий сумрак полз, что твой еж

Колючий сумрак полз, что твой ежак,
И пахло над дротиной синей хвоей,
И месяц – самобивец и ведьмак,
Навеял сон: святится ночь в ладонях
Твоих, печальных ласковых ладонях,
Лежащих там, на черном том столе,
Над ними недоверчивый подсолнух
Горит в ночи и брызжет сожаленье
Из глаз твоих напуганно распахнутых,
Как два рассветных озера в лесу,
В щеках округлых, от печали гаснущих,
Нащупать ямку темную хочу.
Ты это? Ты? И вправду ты, кохана?
Еще я не потерян? Не забыт?
Сон шепчет сну, бормочет полупьяно,
И ворожит, треножит гроздья див,
Что над годами тяжко нависают
До губ моих, как мой колючий сон.
Молчу. И слушаю. Снуют шаги, роняя
Весть черную. Отчаянье. И стон.
Упреки. Обо мне прочти молитву,
Моя любовь. А вот – мои уста.
Сам не могу я. Хворый. И так прытко
Клекочет сердце. Ты ж молись – свята.
Когда колючий сумрак наползает
В тоскливое и узкое окно,
Знай, что твоей молитвы ожидает
Тот, кому мысли понимать дано.
Прости меня, прости меня, хмарина
Скорбей вседневных и моих сухих,
Колючих слез. Любимая, утри-ка
Мне лоб косынки уголочком. Грех,
Грех для меня - отдать твою кручину
Чужим глазам. И не страшись. Вдвоем
С тобой еще мы будем – стены сгинут
В чудесном сне, где звезды как горох
Струятся по ланитам лебедини,
Что распахнула два тугих крыла
И в жаркое кострище Украины
Меня, за руку взявши, повела.



Колючий посмерк повз, немов їжак,
і пахла над дротами синя глиця,
і місяць - самовбивця і відьмак,
навіяв сніння: вечір цей святиться -
в твоїх пугких зажурених долонях,
що там лежать, при чорному столі,
а понад ними обережний сонях
жаріє в ніч і прискають жалі
з твоїх очей, великих і настрашених,
мов лісові озера з досвіт-дня
в щоках округлих, тугою пригашених,
ловлю я тьмяну ямку навмання.
Це ти? Це ти? Це справді ти, кохана?
Я ще не загубився, не зблудив?
Сон сну шепоче, врочить напівп'яно,
ворожить і триножить гроно див,
котрі перевисають давні роки
мені до губ, у мій колючий сон.
Мовчу. Вслухаюсь. Сновигають кроки.
І чорна звістка. Розпач. І - прокльон.
І нарікання. Помолись за мене,
моя любове. Ось - мої вуста.
Бо я не можу. Хорий. І шалене
клекоче серце. Ти молись - свята.
Коли колючий посмерк наповзає
в вузьке і тоскне, мов сосна, вікно,
знай, що на молитви твої чекає
той, кому думи вичути дано.
Прости мені. Пробач мені, хмарино
щоденних журб моїх, моїх сухих,
моїх ридань колючих. Люба, втри-но
моє чоло ріжечком хустки. Гріх
мені віддати цю твою зажуру
чужим очам. І не страшися. Вдвох
ми ще пробудем - вище цього муру,
на рівні снів, де зорі - мов горох
струмітимуть по лицях лебедині,
що розкрилила пружних два крила
і в беручке багаття батьківщини
мене, за руку взявши, повела.