Лина Костенко Поёт уют, как будто бы сирена

Лина Костенко
«Поёт уют, как будто бы сирена…»


Поёт уют, как будто бы сирена,
Не нужен воск, ведь я не Одиссей!
Львы ожидают, ждёт моя арена,
Пожалуй, Жизнь – извечный Колизей.

И люди гибли, как всегда, за веру.
Извечный спорт тот выдуман за нас!
Тут главное смотреть в зеницы зверю,
… И человеком оставаясь в этот час!

Когда меня потянут на арену,
И мною зверя вновь начнут травить,
Узнаю вновь! Всегда неповторенна
Вся глупость ваша, злость – мне с этим жить!

Оно во мне! Виват,  моё восстание!
Я всматриваюсь, крови не боюсь…
Я палачами своим, пославшим на заклание
Скажу, как говорил Иисус:

- Меня не сжечь! Вам это не подсилу!
Огонь холодный, он уже погас…
Львы лижут ноги! Как всё это мило,
И ваши слуги вновь высмеивают вас!



*****

Ліна Костенко
«А затишок співає, мов сирена»

А затишок співає, мов сирена.
Не треба воску, я не Одіссей.
Вже леви ждуть, і жде моя арена.
Життя, мабуть,— це завжди Колізей.

І завжди люди гинули за віру.
Цей спорт одвічний віднайшли не ми.
Тут головне — дивитись в очі звіру
і просто — залишатися людьми.

Коли мене потягнуть на арену,
коли на мене звіра нацькують,
о, я впізнаю ту непроторенну
глупоту вашу, вашу мстиву лють!

Воно в мені, святе моє повстання.
Дивлюся я в кривавий ваш туман.
Своїм катам і в мить свою останню
скажу, як той найперший з християн:

— Мене спалить у вас немає змоги.
Вогонь холодний, він уже погас.
І ваши леви лижуть мені ноги.
І ваши слуги насміялись з вас.


Рецензии