Непрощенно мало тебе...
І нічого не вдієш...це осінь прийшла золота...
Щоби серце моє від осінніх застуд відігріти -
Розбуди в мені сонце, бо в осінь так мало тепла...
Мені стачить жагИ...та... тебе лиш непрощенно мало,
Непробачно порожньо без тебе бува на душі...
Я з тобою віршами в безсоння мої розмовляла,
Ти повір: то не я - моє серце писало вірші...
Ти мене відпустив, наче птаху безкрилу на волю...
Я побачила світ...він без тебе занадто жорсткий...
Не спроможна одна спити стільки холодного болю...
Якщо справді любив...то навіщо тоді відпустив?
Не боюся того, що вітри мені дихають в спину:
Не погасне від вітру багаття живильна іскра...
Ти мені говорив, що кохаєш, як рідну дитину,
А дитині потрібно багато любові й тепла...
Очманілому сонцю набридло безхмарністю мліти...
Дощ холодний всю ніч обережно по шибці шкребе...
Від осінніх застуд тільки ти мене можеш зігріти,
Та... тебе конче мало...непрощенно мало тебе...
Свидетельство о публикации №115102404889