Тихим теплом грозового спочинку,
я відчиняю товсті сірі двері.
Подихом вітру духмяного взимку,
шепотом листя, що пада зі стелі.
Я все ще можу зігрітись без газу,
можу вдихнути життя в мерзлі руки.
та хоч і зимно, з одного лиш разу
зможу взлетіти з птахами без муки.
Я лиш людина що змушена жити,
зі склом та бетоном з брехнею життя.
Хочу прожити життя, не молити
Бога про вірні гарячі серця.
Снігом бездушним падають люди,
в грубу підземного вічного бою.
Б'ються в пекельні розхристані мури.
парують, зтікають, багають покою.
Та я лише подих земного спасіння,
не зможу гріхи всього людства зпалити.
Кладу в теплу землю родюче насіння,
що згодом зуміє майбутнє зростити.
Майбутнье
© Copyright: Ваня Брикулець, 2015
Свидетельство о публикации №115102208806
Свидетельство о публикации №115102208806
Рецензии