Зігрівши, забравши,
та душу забувши,
біжу по дорозі,
кордони порушу.
Кордони сумління,
смачного спокою,
втечу ген за обрій,
полишу неволю.
Та йтиму усміхнено,
чисто спокусливо,
немов те дитя
зросло що з матусею.
Неволі не знаю,
її біль не чую.
Зніму з себе шкіру
й на ній заночую.
Не треба мені
золоті й срібні гори,
мені б чисте поле
й Карпатськії гори.
Забувши про все
та й померти не гірко.
Коли ж бо є воля,
не треба й домівки.
Воля
© Copyright: Ваня Брикулець, 2015
Свидетельство о публикации №115102208794
Свидетельство о публикации №115102208794
Рецензии