Рiдне село

 
                «Садок вишневий коло хати,
                хрущі над вишнями гудуть,
                плугатарі з плугами йдуть,
                співають ідучи дівчата…»
                Тарас Швеченко

               І               

Поміж річок, в самісінькій долині
лежить село, немовби на картині,
сади вишневі квітнуть навкруги.
Розкинулось воно у чистім полі,
буяють всюди верби і тополі,
а цвіт акацій…, що там ті сніги.

Стоять рядком будиночки нарядні,
живуть там люди добрі і порядні,
усі при ділі, байдиків не б;ють.
Працюють тяжко, не сидять удома,
їх доля хліборобська всім знайома,
і кожен знає цю селянську суть.

Там Вовча стрімко мчить поміж ланами,
і Терса спить тихенько за тинами,
стави – мов сині очі у полях.
Пшениця там і жито колоситься,
з криниці можна ще води напиться,
а серце ще не знає слова «жах».

Там з лісу так і манить прохолода,
як гарно враз шубовснути у воду
і плесом допливти до осоки.
Нарвати в лузі-ген букет ромашок,
послухать щебет невгамовних пташок,
полежать під вербою залюбки. 

Ось Бурхани, дугою вигнув спину,
з яких на лижах взимку незупинно,
ми мчали, мовби у життя.
І ранок разом зустрічали в лісі,
а потім – всі по світу розбрелися
і все немов пішло у небуття…

Це Троїцьке, це батьківщина мила,
вона завжди давала серцю сили,
навчатись, працювать, творить.
Вони, як лагідна матуся,
у подиху твоїм, у кожнім русі,
в часи натхнення, і у скрути мить.

            ІІ

Отак було у юності часи…
Минають дні і рідшають ліси
та й руки до роботи вже не скорі.
Розбіглися містами молоді,
залишилися літні в слободі,
а запитань – мов крапель в Чорнім морі.

І сосни вже не ті, що у дитинстві…
Присіли, поховались поміж листям,
не рвуться вгору щоглами суден.
Уже не видно першої бригади,
змінилось все, стекло води багато,
і зовсім стихнув «ветер перемен»…

Душа ж щемить і тягне нас додому,
бо зовсім вже не можем по другому,
міське життя дається нам взнаки.
А Левадки, Шевченкове, Вербове,
серед ланів пшенично-полинових –
лиш біль і туга, в жовтні квіточки…

Вже смуток тихо душу огортає,
мов ніж, що навпіл наше серце крає,
за землю рідну, милу, дорогу.
Самі їй не змогли ми дати ради,
пішла вона у прийми, вслід за садом,
тепер – волосся  рвемо набігу…

Та журимося на могилах рідних,
жаліємось на долю принагідно,
коли раз в рік в село приїдем зазвичай…
А час пливе, не жалує нікого,
і скоро й ми зустрінемося з Богом,
бо глядь, де була річка – вже ручай…

Частіше сохнуть вишні біля хати,
все менше нас, кого зустріне мати,
махне рукою батько із воріт…
І так воно собі чомусь виходить,
що щастя стороною нас обходить
і снігом тане наш козацький рід…

21.10.2015, Миколаїв