Л. В. Костенко. В сад выхожу

В сад выхожу,  он чёрен весь и наг,
но и во сне он яблочка не спросит.
Свой шелестящий танцевальный шаг
ему на память оставляет осень.

Я выросла в его объятьях.  Он
меня узнал,  хоть долго сомневался,
в природную изменчивость включён,
то старился,  то снова возрождался.

И он спросил:  -  Зачем ты не пришла
в мой лучший час  -  в час моего цветенья?

А я сказала:  -  В сердце ты один
сейчас,  потом и до скончанья века.

И я пришла не стряхивать ренклод,
не прибыль сосчитать от урожая.
Пусть чужаки приходят в час щедрот,
а я пришла затем,  что не чужая.

И только в этом все мои права.
Истаивало солнце за горбами,
а сад шептал шершавыми губами
нежнейшие прощальные слова…


(Перевод с украинского Натальи Поповой)



       Л.В. КОСТЕНКО


"Виходжу в сад, він чорний і худий..."

Виходжу  в  сад,  він  чорний  і  худий, 
йому  вже  ані  яблучко  не  сниться. 
Шовковий  шум  танечної  ходи 
йому  на  згадку  залишає  осінь. 

В  цьому  саду  я  виросла,  і  він 
мене  впізнав,  хоч  довго  придивлявся. 
В  круговороті  нефатальних  змін 
він  був  старий  і  ще  раз  обновлявся. 

І  він  спитав:  —  Чого  ти  не  прийшла 
у  іншу  пору,  в  час  мого  цвітіння? 

А  я  сказала:  —  Ти  мені  один 
о  цій  порі,  об  іншій  і  довіку. 

І  я  прийшла  не  струшувать  ренклод 
і  не  робить  з  плодів  твоїх  набутку. 
Чужі  приходять  в  час  твоїх  щедрот, 
а  я  прийшла  у  час  твойого  смутку. 

Оце  і  є  усі  мої  права. 
Уже  й  зникало  сонце  за  горбами  — 
сад  шепотів  пошерхлими  губами 
якісь  прощальні  золоті  слова...

© Ліна Костенко