Кам, яний лic

https://www.youtube.com/watch?v=sAB5ZfkaOnk

Кам’яний ліс
Шаркаючи по асфальту зношеними ґумовцями,  він повільно йшов бічною вулицею. Вже далеко не молодий, правильніше сказати, досить старий чоловік, раз у раз обходив околиці  великого міста. Дійшовши до сміттєвих баків, він надовго зупинявся, наче соромився, а потім, перехилившись, витягував із них брудні пластикові пакети, в надії відшукати старий одяг, якісь речі, щось їстівне, а якщо поталанить, віднайти кілька скляних пляшок і, обмінявши їх, заробити трішки грошей.
Іноді в очікуванні біля великих смітярок чоловік годинами непорушно сидів на виступах кам’яної огорожі. Він ні з ким не розмовляв, напевно, прагнув стати невидимим. Часом, йдучи кудись в ніч, зникав, щоби повернутися через кілька днів, непомітно так, знову тихо стати біля купи непотребу.
Дивлячись на це німе кіно, мені хотілося крикнути: «Чому?!» Того дня, вірніше вже сутінкового вечора, збирач мотлоху знову сидів на звичному місці, а поряд, гріючи бруківку, лежало щось мале, брудне та потворне. Пригледівшись, я зрозумів, що то було цуценя. Вони зустрілися. Два безхатька. Дві покинуті долі зустрілись у цьому безликому кам’яному мішку. Пес обрав собі друга, господаря, когось, з ким зможе погратись, погрітись, хто погодує, а може і не погодує, але із доброго серця покладе долоню на голову і погладить.
Пригадався випадок, коли я на зимовій дорозі страшенно перестудився, ремонтуючи двигун великого тягача-важковоза. Нас відбуксували до якогось села, де кілька днів з гарячкою пролежав у сторожівці місцевої автоколони. Щоранку водії співчутливо приносили нам малинове варення, хліб, сало і ще якісь піґулки. Втомлений напарник сидів поряд, біля розпеченої буржуйки, а я лежав, уже не розуміючи, де і що зі мною коїться. Часом до кімнати з двору приходила велика руда вівчарка. Вона лягала біля тепла, пхаючи свою велику голову під мою руку, і дивилася на ледь живу людину. Вівчарка розуміла та відчувала мій стан. Можливо, вона навіть співчувала. Мені здавалося, що через сон чути її думки. Тварина розповідала про цуценят, що бігали, не тримаючись купи, як граючись, дерли  брудну шмату та хапали її за лапи. Про якихось чужих людей, що вештались за парканом і дражнили її, про торохкітливий трактор, котрий на своєму причепі возив смердючий меляс. Її думки плуталися із моїми, створюючи суцільну кашу. Згодом ще якісь голоси, наче діжку,  наповнили мою голову. Лише пізніше прийшло розуміння, що гарячка, в якій я мимоволі перебував кілька днів, щось перемкнула у мені.
Я змушений перервати розповідь, щоби дещо пояснити. Звірі не розмовляють у звичний для нас спосіб. Вони лише подають короткі звукові сигнали про небезпеку і свої наміри. Для них не існує  неділь і п’ятниць. Час у них тече повільно і рівномірно. Але звірі вміють передавати свої почуття, а за потреби, навіть цілі зорові картини, де є будинки, вулиці, люди та дерева. Це наче загадки із малюнків, потрібно лише правильно зрозуміти значення тих образів. І ось тепер, коли я дивився на те цуценя, відчував, ніби хтось шепотів на вухо його думки. Дитячий голос щось мурмотів, а потім почав сміятись. — Хі-хі-і. — Цуценя спало і сміялося від якихось приємних думок.
— Це ж добре, промайнуло, — йому справді добре, ще тепло, щось бовтається у животику, й великий товариш сидів під боком. Його дитяче серденько сповнилося того тихого «хі-хі».
Десь у кінці нашої вулиці, що переходила у алеї густого парку, з повоєнних часів збудували триповерхові корпуси місцевої лікарні. Нічого особливого. Хтось хворіє, хтось одужує. Діти, дорослі. Зайшов, вийшов і так щодня. Останнім часом, йдучи повз вхідні ворота, я часто бачив собачку породи пекінес, що сиділа неподалік і поглядом супроводжувала усіх відвідувачів лікарняної установи. Ну і що? Перше, що прийшло на думку, — чиєсь вірне цуценя прийшло і чекає, поки скінчаться обстеження чи ще щось. Але дні збігали, а маленька китаянка із рожевим ошийником усе сиділа й сиділа. Вже й боки почали западати й шерсть збилася на клубки, а вона не йшла. Якось, повертаючись із роботи, йдучи повз шпиталь, наче почув чийсь голос.
— Де ж моя дівчинка? Промовляла сама до себе вибалушена китаянка, йдучи у мою сторону з низько опущеною головою. — Чому вона не вийшла до мене? — У її словах відчувались біль і розгубленість. Із інтонації мені здалося, що вона навіть хлипала. Але голос затих. Мимоволі я притишив ходу в надії зрозуміти причини цієї маленької собачої трагедії. По різні боки проїжджої частини ми разом йшли до іншого кінця вулиці, я додому, а вона… А вона, напевно, невідомо куди.
За якийсь час ми порівнялися із дитячим майданчиком, де чомусь не було дітей. Навпроти  майданчика, на кам’яній призьбі, сидів той самий старенький чоловік, а біля нього брудне цуценя. Вони дивилися на сонячний диск, який поволі котився на спочинок і ось-ось мав торкнутись дахів високих будинків. Пекінеска боязко йшла повз них. Господар місця поволі встав і, махнувши закрученим догори хвостиком, підійшов до рудої.
— Привіт. Дзвінко прозвучав його голос. Як тебе звати?
Запала тиша.
— Каштанчик, боязко промовила пекінеска. — А тебе?
Малий подумавши трохи вимовив:
— Пес.
— А куди ти йдеш? — Запитав Пес.
— Я не маю куди йти. Я заблукала.
— Як це заблукала? Ти мала свій куток? То чому ти пішла із дому?
Я стояв, не вірячи у те, що відбувалось. Картинки собачої уяви, уривки слів, червоне небо над сонцем, що згасало, перемішалися у величезну тривожну картину. О! Такому сценарію позаздрив би й сам Стівен Спілберг. А тим часом, поряд і далі розгорталися події паралельного світу.
— Я жила у хорошій родині, де були дорослі і моя улюблена дівчинка. Вона ходила до інших дітей у якусь школу. Ми мали свою кімнату, де на стіні висіла полиця із книгами, малюнками, а ще, біля її ліжка лежала моя улюблена м’якенька шматочка, на якій я спала. Але якось дівчинка занедужала. До неї почали приходити чужі люди, вбрані у все біле. Дівчинка перестала ходити до школи. Вона більше лежала, майже не підводилася і в же рідко брала мене на руки, але згодом дорослі зовсім заборонили їй так робити. Кімната, де лежала дівчинка, наповнилася чужими гострими запахами. Кругом стояли пляшечки із ліками. За якийсь час дівчинку кудись забрали.  І вона не повернулась. Одного разу, коли мене пустили побігати вулицею, здалося, що до мене долинув запах моєї маленької господині і я чимдуж побігла. Я бігла, ні, летіла не озираючись, тільки б встигнути добігти. І вже тут, біля будинків, звідки йшов лікарняний запах, зупинилася та почала чекати. Але чомусь дівчинка жодного разу не вийшла, можливо про мене не здогадувалась, а може її тут взагалі не було. Я сиділа і дивилася на людей, що проходили повз. Іноді мені з жалю давали щось їсти… Я чекала, але намарно.
Руда пекінеска замовкла. 
— Тепер я йду шукати свій дім. Можливо, мене ще хтось знайде у цьому кам’яному лісі?
Пес не відповів, а лише, позадкувавши, притулився до ніг свого господаря, показуючи, що він має домівку, хоч і без даху — під небом —, але поряд із цим стареньким.
Зовсім непримітна на фоні великого міста, Каштанка повільно пішла вздовж вулиці, пригадуючи свою м’якеньку шматочку, бантик і лагідні дитячі руки.