192. Василь Стус. Забудься. Стань. Меня ты обожди

Забудься. Стань. Меня ты обожди   
Один среди такого многолюдья,
Где вспоминания столбом стоят, как судьи,
И память опрометью время мчит.
Забудься. Стань. Я подойду. С тобой
Мы вместе зыбкие раздвинем тени,
Ты там маячишь в белом облаченье,
Высвечивая нежно небокрай.
Будь начеку – вот-вот я вырвусь в свет
И вынырну из мрака  векового,
Где синий глод осеннего покрова
Стоит как сторож у немых ворот.
Не тронь меня. Не тронь меня. Забудься.
Когда б ты знал, как тяжко не взъярить
Небес вот этих, яд смертельный пить
На безголосье в немоте распутья.
Запомни. Ты лишь спишь. Забудься. Стань.
О если б знать – как тяжко продвигаться
Сквозь сумрак лет! Узнать не смей пытаться,
Заломит горло мигом колебанья.
 

Забудься. Стань. І зачекай мене
на самоті в такому велелюдді,
де спогади стовбичать, наче судді,
і пам’ять чвалом праліта жене.
Забудься. Стань. Я надійду. Нехай
ми в дві руки хиткі прогорнем тіні,
там ти стоїш у білому одінні,
рожевлячи собою небокрай.
Пильнуй — от-от я вихоплюсь на світ
і вирину із тьми правікової,
де синій глід осіннього достою
пильнує тишу мовчазних воріт.
Не доторкай мене. Забудься. Стань.
Коли б ти знав, як тяжко не згнівити
оцих небес і смертний трунок пити
на безголоссі й німоті розстань.
Затям. Ти тільки спиш. Забудься. Стань.
Коли б знаття — як тяжко прогортати
цей присмерк літ! Лише не смій питати,
бо заламає горло мить вагань.