Я розкажу тобi, дитино, про життя - 3 частина

«Дорога мудрості сплітається роками»

– Я розкажу тобі, дитино, про життя.
Таке як є.
Не тільки про красиве.
У ньому повно є багнюки і сміття,
а в посмішці – лукаве і зрадливе.
В якому біллю розтинає груди
і серце розриває на шматки,
біди і горя почорнілі люди,
душа полатана…
і там – одні латки.

Що знітилася?
Бачу по тобі,
зазнала й ти, ще з малечку, біди.
Про рай земний, у розказні любі,
вже недовіри лишені сліди?

Не думала і я – на старість літ,
вмиватимуся гіркими слізьми,
ввалюся скоро, мов старенький пліт,
накриють мене ангела крильми.

Хотілося б – у спокої, без страху 
заснути... з посмішкою щастя, на віки,
щоб дощик сонячний накрапував із даху,
і свіжістю повіяло з ріки.
Тут, в цій хатині, край води,
я народилася.
Надіюсь – тут помру.
Усі мої дороги йдуть сюди,
в якому б не бувала я миру.

– Чому заговорили ви про смерть?
 – От розбажалася.
Ти кажеш скільки?
Скільки?
Сто років жити ще?
Навіть і чверть,
багато!
НАщо мені стільки.

***
Ще молодою, розмовляла з дідусем,
життя прожив, а в ньому щастя, й лихо.
сиділа, зі здивованим лицем,
він говорив і лагідно, і тихо:
«Не треба проклинати ворогів,
їм, просто, побажати – довго жити!
Так довго…
щоб померти вже хотів,
не може гірше покарання бути».

Казав так, мій старесенький дідусь,
який розмінював своє сторіччя:
 «Я б з радістю, спустив би кволий дух,
давно вже стерлися усякі протиріччя.
Ще серце кріпке.
Тіло ж бо – безсиле.
В усіх молитвах плутаю слова.
Єдине,  що залишилося миле,
молитву лиш, сприймає голова.
Безпомічність…
коли вже розум – смирний.
Ця, люта кара, переходить в вічне…
хвилина – рік,
година – крок безмірний…
усе стояче і гниле, а не протічне.
Увесь, цей простір, ти – на самоті,
… початку де немає і кінця…
було усього у моїм житті,
давно готовий «вдіти я вінця».

Якщо ти хочеш, внученька, добра,
бажай прожити всім, допоки сам
даєш ти раду.
Навіть, хоч стара,
але не в тяжкість ні собі,
ні Небесам.
Найважче бути довгим тягарем,
безпомічним, капризним, мов дитя,
коли життя проходив – королем!
Тепер існуєш – купою сміття».

Дивилася на нього зі сльозами.
Так мені шкода!
Бо дідусь.
Хай би ще жив.
На його ж місце, не заманиш калачами,
й приміряти на себе б не хотів,
той – довгий вік, який усім бажаєш –
сто років,  двісті, триста…
щедрі ми.
Добре воно чи зле?
і сам не знаєш.
Ми – молоді!
Ми всі ще із крильми.

Молили завжди баба і дідусь:
«Дай, Боже, днів, допоки даю раду,
щоб не обтяжувати дні, хоч би комусь…

Я пам’ятаю кріпко ту пораду.

Сама прошу тепер про це Отця:
«Дай Боже років стільки, поки кріпка,
бо вистраждана мудрість є, ось – ця
й остання мить життя... хай буде легка».

***
Що засмутилася,
дитинко, чи тобі час сумувати?
Жити ще і жити…
Воно, звичайно, добре і собі
років щасливих ще наворожити.
Але…
написаний усім на небесах
вік – кожного,
все інше, то в омані.

Ти відпусти із серця тихий страх,
усього тільки – розгорни долоні.

Ми думаємо щастя десь далеко,
повинні все життя його шукати.
До нього, всі дороги йти не легко,
одні тривоги й непомірні трати.

А щастя – не відходило від нас,
не покидало ні на мить,
ні на хвилину,
чекає, терпеливо, весь цей час,
коли з себе і я тумани скину.

Втрачаєш час на пошуки його,
а роки йдуть…
О, ні! – біжать, летять…

Йой-йой, а ти рознюнялась чого?
Отож бо.
На пусте життя не трать.

Дорога мудрості сплітається роками;
стражданням серця,
плутанням думок,
із ламаними крилами й рогами…

Давай на цім завершимо урок.

Мої думки теж плутатися стали,
слова вже забуваю і події,
бо всі роки, чорні ворони вкрали,
забрати лиш не можуть – наші мрії.

***
Біжи.
Виглядає хлопчисько,
ти вродлива.
Дай, Боже, матимеш щасливу долю.
Побігла.
Ти дивись, яка кмітлива.

Посплю.
Відпущу і свої думки на волю.


2015 р.