А мне судьба-травой под буком быть...

Мой перевод «Розмова дерев» (Артур Сиренко)
 
                Старый бук говорит:
Отшельник! Зачем же ты подслушал
 Лесов дремучих вечный разговор.
Нашёл ты волю,но взамен разрушил
 Свои мечты...Девичий певчий хор,
Себя забудь,людские голоса
 Сомкни уста,закрой свои глаза,
Вдохни бессмертие моих пахучих крон.

               Берёза говорит:
И если в землю эту ты придёшь,
Ты вырастешь травою,
Я за тобой заплачу по весне...
Ведь сока слёзы эти,раны под корою
 По воинам лесов,ушедшим в небытие...
И не проси себе...Не жизнь и не судьба.
Всё это здесь лишь утренний туман,
Заплачет лес,что ты попал в капкан,
Оставшись жить травою навсегда...

               Чёрный лес говорит:
Тот жив,кто жил и кто живя
 Теплом ладоней грел мою кору...
Они живут,пока и я живу
 И,значит,было это всё не зря,
Пусть даже то железо проржавело,
Что на плечах людей ночи висело...

                Скажу и я:
Я слышу голоса деревьев вечных,
Моих собратьев,замерших навечно.
Я в лес ушёл и не вернусь назад,
Я лесом стал,украинский казак...
С волками,разделив их долю,
Когда охотникам удастся их убить,
Не в небо я взлечу стрелою,
Моя судьба-травой под буком быть...




                Оригинал: "Розмова дерев"  Артур Сиренко
 Я кажу

 Мій сховок – наче листяний кляштор
 Іржавим крісом крапку ставить доля
 Сховає Чорний ліс буття мого роки
 І люди місяця загублять шлях і слід
 Тих хто ішов у синяву боліт
 Ми – міт. Таємний міт
 А я лише відлюдник
 Що темрявою дихає услід
 Рокам поневірянь, зневіри і клятьби
 Ти, старче лісовий скажи – якої сили
 Справіку тур лишав тут заповіт
 Прирученим нащадкам гордих воїв.

Старий бук мовить

 Мовчальнику! Ти слухаєш дарма
 Розмову вічну пралісів дрімучих
 Ти волю відшукав але себе згубив
 Забудь натхнення, спів дівочий
 Забудь себе і людські голоси
 Замкни уста, стули незрячі очі
 Подихай вічністю моїх духмяних крон.

Смерека мовить

 Тут не мовчить ніхто у пущі лісовій
 Ти голоси почув – зречись і будь
 Ніхто не помира – ні сонце ні трава
 Дивись як кріс залізний твій посріблила роса
 Одвічні ми – і ти, твій кріс, твої набої
 Нащадки прокленуть – дарма – у  вічності двобої
 Є ти, твій оберіг, твоя тюрма -
Це тіло, що несеш постійно із собою
 Тому стань деревом, віками шелести
 Воскресни з небуття коли роки
 Відлічувати втомиться сова
 Ти лісом став….

Береза мовить

 Коли підеш у землю цю
 Ти виростеш травою
 Я за тобою плачу по весні
 Ці рани на корі, ці сльози соку
 За воями лісів що йшли у небуття
 Нічого не проси – ні долі ні життя
 Все лиш туман ранковий
 За тобою
 Заплаче ліс
 Коли ти лишишся отут
 Назавжди….

Чорний ліс мовить

 Той жив – хто жив
 Хто холодом долонь зігрів оцю кору
 Оце залізо скрижаніле
 Що висло на плечах
 Людей нічної мли….

Я мовлю

 Я чую голоси старих дерев -
Моїх одвічних побратимів
 Я в ліс пішов – не вернуся назад
 Я лісом став….
З вовками розділив я їхню долю
 Коли мисливці прийдуть на двобій
 Не в небо я злечу – моя душа не птах
 Під буком цим я виросту травою…
               
                1989