Пожежа моралi

Каштани ніби ті свічки
до неба ринулись списами,
коли на лаву навзначки
з розмаху гепнувсь я джинсАми.

Біля кофейні ранок дня
вони собою напоїли.
Хильнув стаканів два і я,
щоб розбудити власні сили.

Не розбудив, зовсім осліп,
сиджу за столиком незрячий.
Іще стакан і назавжди
покину це життя собаче.

Дерева манять, мовби хвилі,
на теплій лавці розімлів.
Ти ляпнулась на мене, мила,
злякавши стадо горобців.

І жадно дихала в обличчя,
вгадавши всі думки мої,
а в серці, ніби в потойбіччі,
пісні співали солов*ї.

Розвів її мораль руками,
ввійшов ногами, до колін,
І брів би брів отак роками,
аж поки б чуб не побілів…

Тепер ти буцімто дружина,
я чоловік тобі якби.
Обидва стрімко, як пружина,
хитаємось туди-сюди.

В спітнілу, пружну, роздобрілу
не встиг заглибитись, а жаль,
бо тут дружина підоспіла,
зі скалкою…, яка печаль…

Відразу ж, ніби після грому,
проснувся, бликнувши ген-ген,
встав з лави хутко і додому,
поплентав літній супермєн…

13.10.2015, Миколаїв

А ось і сам «твір» Дмитра Добріна «Свечами у кафе каштани», на який я написав цю пародію:

Свечами у кафе каштаны
Цветут, их запах красит утро дня.
На лавку упаду джинсами.
Ты сядешь сверху на меня.
На теплой лавке я горячий
Руками разведу мораль.
За дальним столиком незрячий
В стакане захлебнет печаль.
Волной качнет деревья в сквере.
Взметнуться стайкой воробьи.
Ты глубоко вздохнешь, краснея,
Узнав желания мои.
Я мог бы это даже глубже,
Хоть ты уже напряжена.
Такое можно только мужу
И значит ты мне как жена.


12.05.11 Дмитрий Дробин