О жизни

(по мотивам романа А. Иванова «Вечный зов»)


Жизнь человека, как костер недолговечный...
вот вспыхнул он во тьме Вселенной вечной,
И вот горит он, и собою Бездну освещает,
но рано или поздно все ж костер отполыхает.

Иссякнет жизнь и все закроет Мгла.
Сгорят дрова – останется зола,
а пепел по земле развеет ветер.
Веками было так на белом свете.

Кострище порастет травою молодой
и зашумят сады зеленою листвой.
Промчится между них, как быстрый конь,
Тот ветер, что разжёг жизни огонь.

г. Белгород Днестровский, 30.07.1981 г.


                ***

Життя людське – багаття край дороги,
в пітьмі безмежній, дякувати Богу,
то жевріє тихенько, то горить,
а те собі – на Всесвіт весь палає,
однак надовго дров не вистачає…
Зоря засяє на одну лиш мить.
 
Вогонь затухне – все поглине Мла,
життя людське за мить згорить дотла,
бо не судилось вічно так світить.
Лиш попіл по степах безкраїх,
поміж гаїв і аж до небокраю
розвіє вітер…, він же не горить.

А погар заросте зеленою травою,
розправить крони сад, немовби сам собою,
підніметься колосся золоте.
І буде бавити їх той же вітер,
віками так було на білім світі,
який життя роздмухав молоде.

12.10.2015, Миколаїв

Чи думав, чи гадав я, молодий юнак, який тількино закінчив університет, лежачі на госпітальному ліжку в Білгороді Дністровському в один із липневих днів 1981 року, що через 34 оберти земної кулі навкруг небесного світила знову, повернуся до цієї вічної теми - суті людського (читай свого) життя, і також лежачі на лікарняному ліжку своєї душі…