Порушенний кордон 33 р к

Константину  Степановичу
И  Анне  Игнатьевне
( моим  родителям)
   
Кавалеристи  в  бій!
З  тривогою  зірниця
І  тато  на  коні
Летить  у  бій,  як  птиця!
Спалах  у  очах!
Бомба  та  граната!
Гриміло  навкруги!
Темрява…  Тіфліс…
Госпітальна  палата.
Пригадував,  як  падав
З  коня  в  глибокий  рів,
В  свідомість,  як  вертався,
Зірки  світили  в  ніч.
Вода  дзюрчала  тихо,
Зібрав  остаток  сил,
Він  вистрелив  ракету
І  знов  упав  безсил.

Не  рухався,  лежав
Три  роки  без  надії,
Лежав ,  не  говорив
І  тільки  очі  жили.
Він  згадував  село
Шаулиху,  родИну,
Брата  і  сестру,
Матір,   Україну.
Перед  його  очима
Дитинство  пролітало,
Як  вони  з  Петром
В  селі  косарювали,
А  які  пісні
На  все  село  співали,
Слухало  село
Талану  дивувались.

Петро  любив  Тодоску, 
А  він  кохав  Оляну,
А  потім  Маріуполь,
Забрав  туди  кохану.
В  Армію  призвали,
Оляна  проводжала.
Плакала  за  ним,
Бігла  та  й  упала.
Два  місяці  пройшло,
Оляна  заміж  вийшла
І  пише  у  листі:
«Пробач,  що  так
Все  вийшло.»

Він  застогнав  від  болю
І  враз,  хтось  нахилився…
 Блакитні  сині  очі!  -
Здивовано  дивився.
Очима  він  всміхнувся,
Очима  запитав:
«Як  звати  тебе?»  -
«Анна…»  -
Сестру  свою  згадав.
І  знов  він  падав  в  нОчі,
І  знов  блакитні  очі
Із  темряви  вертали
І,  як  малу  дитину
Знову  колисали.

              ***          Серпень 1995р
                2015р