Розбита пристань плаче над водою.
Понуро скапує сльозами в зелен брід.
Облита вся й пропита матері журбою,
І подорож забула в той блакитний дивосвіт.
Помряклими смарагдами колиски,
Всиха трава, вогнем снарядів палена вночі.
І чути лише стогін білої лебідки,
І чути лиш дитячий плач, на зимнім матері плечі.
Пшеничним сонцем, освітивши неба ноші.
Забули, що спалили мудрий прадідівський гай.
Хотілось бачити на цвинтарі хороше,
На тисячах смертей не побудуєш ти дешевий рай.
Роздерти хочете на шмаття,
І розбратати й розділити землі золоті.
Не бачить вам калини та латаття,
Й купатися в Дніпра цілющій тій воді.
І все ж стрімка сокира правди,
Руба брехню мов лісоруб столітнюю сосну.
І будем жити ми, і житимемо завжди,
Допоки не пірне весь світ до душу гріючого сну.
Розбита пристань
© Copyright: Ваня Брикулець, 2015
Свидетельство о публикации №115092809947
Свидетельство о публикации №115092809947
Рецензии