Хлопчина

Крокує хлопчина
безмежним тим полем.
Біляве волосся
мов сонце ранкове.
Босими ногами
землі не торкавшись.
Летить над травою
в сорочку ту вбравшись.
Лице мов залізне,
стиснуті зуби.
Погляд пташиний
сповнений суму.
Вени пульсують
чолом навіженим.
Вуголь очей,
смертю навчений.
Мати та батько
сонце та нива.
Мозком пробігла,
думка смілива:
"Як же багато
побачили втрату,
люди, що мріють
про батькову хату.
Неньку прижати
до світлого серця.
Променем світлим
знайти те озерце.
Любові ті води
Прогріть, оживити.
Посеред ставу
заплити й сидіти.
Життя би віддали
за миті прожиті.
Назад не змотати,
та й вікна забиті.
Доскою війни,
та гвіздком сьогодення,
забили минуле?
Не буде прощення.
Чи винні ті діти
Батьків, що відтоді,
життя не хотіли
у бідній неволі.
Вони ж лиш хотіли
свою землю мати.
Своє полюбити,
своє шанувати.
Боролись, стояли,
злітали за хмари.
Та інші ставали,
все били в літаври.
І так рік за роком,
століття в століття.
Злягали й вставали,
все рвали лахміття.."

Минали роки,
хлопчина старішав.
Та все таки йшов,
він справу не лишив.
Батьків хоч немає,
В очах дві росини.
Та він рідний син,
Матусі - Вкраїни.