Хатки похилі та старенькі,
покриті вербами донизу.
І ластівок крила маленькі,
несуть проміння срібло-сизе.
Пшенична ковдра сонця з"ївши,
селянам хліб несе та славу.
Й ріки пороги, отруївшись,
потоком волі рвуть зневагу.
Нитками чорними на тілі,
навіки запалала фарба.
Не вивести тих слів чарівних,
хай "втане воля, встане правда".
Калини пристрасним багрянцем,
палають очі злом напившись.
Куди ж поділося те щастя?
Де думки світлії поділись?
Де сміх той ніжний немовляти?
Де сонце в небі голубім?
Лиш розпач хмарами нагнатий,
руїни там - де був раніше дім.
Але волом упертим круторогим,
ми тягнемо ярмо те болю.
І час летить голубкою у небі,
бо ж знайте ви, не взяти нас без бою.
Ви не побачите ніколи,
як станемо ми на коліна.
В обійми смерті ми пірнемо,
за вільну, світлу Україну...
За вiльну свiтлу Украйiну
© Copyright: Ваня Брикулець, 2015
Свидетельство о публикации №115092810041
Свидетельство о публикации №115092810041
Рецензии