б о Энэргодар

За базами відпочинку немає нас,
Там поступово захлинаються погляди.
І так кожен день і так певний час,
І ось таким чином народжуються спогади.

Від теплих дощів петрікор і запах озону
І в такий час вечоріє, як порі і годиться.
Ти поруч з нею сидиш закоханий, сонний,
Вдаючи, що дитяча пора і не спиться.

А сонце заходить, фарбує наші обличчя,
Фарбує червоним, наче в тих індіанців.
Більшість розпалює вогні середньовіччя,
Десь біля моря, в передчутті, що ж буде вранці.

За базами відпочинку розлігся лиман
І Всевишній там ходить з затертим єрунком.
Хмари розкурює вітер – старий растаман,
Коли не спить іще кожен третій юнкер.

Для метушні підстав ніяких не стане,
Занепокояться лиш деякі через відсутність цигарки.
Скоро потяги прийдуть до своїх жаданих станцій
Під звуки гальм, неначе під крик цесарки.

Та зараз менти коротші мов Херсонські зими
Після робочого дня, а ми завжди готові
Щораз залишатись в серцях із тими,
Хто подарував хоч краплю своєї любові.

За базами відпочинку сидить старий Азов,
Під час шторму даючи всім настанови.
Пора вже відмовитись від минулого й від старих підошов,
Залишаючи за собою останнє слово.

Проб’ються мрії через діряву стару кватирку,
На ній гармати надій прошили наскрізь штору.
Після опівночі нам грітиме Цоївська зірка,
При низькоякісній тарі й під шум осокору.

Хвилі тряслись, ліниво байдикували,
Як все по синдрому того Паркінсона.
В аутсайдерів невдалих спроб не мало,
Їх не трішки не менше й в самих чемпіонів.

За базами відпочинку морю немає кінця,
Його завжди любитимуть степи південні.
Воно частіше запалює серця,
І час від часу запалює легені.

Ніхто не знав – просто не хотіли знати,
Що біль душі є наслідком розлуки,
А брат характерно все хотів запитати
У сім’ї лікарів, чи є від цього ліки.

Тут практика і знань багаж безцінні,
Тут саме головне гарно почати.
А я передаю свій привіт Марині,
Ох уже ш ці полтавські дівчата.

За базами відпочинку вже не буде нас,
Душа грайлива без логіна й пароля.
Ми переведем годинники на інший час,
Де осінь маже листя розчином люголя.

Не милуйся небом, що минулорічне,
І хочеться на перекір прислів’ю цьому.
Оксамитовий сезон нажаль не вічний
І вже сумні зітхання, валізи, шлях додому.

Знов побутовим тішитись дрібницям
І поза в ліжку – вітруєва людина.
Я не забуду тих людей, ті добрі лиця,
Де база відпочинку, де вся моя родина.