Мамина надiя

   

    Притихла сидячи на ганку мати,
    Задумливо дивилась в далину...
    Хотілося щось ніжне їй сказати
    У цю, її хвилиноньку сумну.

    Зажурено гляділи очі,
    З тремтливих вій зривалася сльоза,
    Усі тривоги, всі безсонні ночі
    Вібрала в себе срібная коса.

    Чому ж так зажурилася матуся?
    Що бачиться їй там, у далині?
    Надіється, що ,може, й схаменуться,
    Повернуться додому ще сини?

    Вона мовчить, не скаржиться на долю,
    Пережива усе в собі сама,
    Старіє і сивіє, лиш, від болю,
    Бо знає, що надіється дарма.

    Як би то тільки знали діти,
    Як тяжко ту розлуку пережить,
    Тривоги, сум нема куди подіти,
    Невпинно серце і душа болить.

    Та слава Богу, що є поруч доня,-
    Розрада і утіха у житті,
    Подарувала, змилостилась доля,
    Неначе сонечко після дощів.

    Матусю, мила, рідна моя нене,
    Утішу вас, до себе пригорну.
    У світі найдорожча ви для мене...
    Жіночі долі схожі на одну...

    Така вона вже є жіноча доля -
    Чекати із розлук своїх синів,
    Не наша в тім, на те, лиш, Божа воля -
    Не знати матерям спокійних снів...

    Зітхнула мати, тихо підвелася,
    Востаннє в небо руки простягла,
    В любові, наче, ще раз присяглася,
    "Синки мої!", посунулась... й лягла.

    Ой, мамо, мамо, що ж ви наробили!-
    Тужила доня на весь білий світ,
    Не долюбили вас, не дожаліли...
    Зів\яв назавжди матері вже цвіт.

    Літа минули. Осінь золотилась.
    У рідний край приїхали сини,
    Над мамою калинонька схилилась,
    Зажурено схилилися й вони.

    Мовчала мати. Ні, не дорікала.
    Гойдались віти, падала роса,
    То ненька діток ніжно обіймала,
    І мамина котилась то сльоза.

    Ми всі дорослі, але ми ж і діти,
    Даруймо ж матерям побільш тепла,
    Бо Бога не перестають молити,
    Щоб доленька щасливою була.

    Щоб ми були живі, здорові. 
    Та пам\ятай мо, що безжальний час-
    Згоряють матері в своїй любові
    І на тім світі моляться за нас.