182. Василь Стус. Хиреют недра сколько хватит глаз

Из цикла "Трени М. Г. Чернишевського"
II
Хиреют/Исчахли  недра: сколько хватит глаз,
В чащобах диких, скрывищах и гнездах
Разбросан твой родимый суходол.
Немы и нераспознаны уста,
Сердца остыли, тьмою взяты очи,
Ладони заскорузлы,  уж судьбы
Не распознаешь линий.
                Только жмыхи
Души, которая полужива.
О боль, боль, боль, боль, боль  моя!
Куда же мне податься, чтобы только
Не бередить разодранную рану,
Чтоб горла криком яростным не драть?
Стою как столб на вечной мерзлоте,
Где сотней мышачьих следов темнеют
Распадки тускло – и слезу скупую,
Что на морозе мерзнет, унимаю:
То ж ты, мой край, ты, в брызгах крови – ты!
Владенья адские! Куда ни кинь
Страпатым оком – там хиреют/ чахнущие недра,
Родимый край взирает отовсюду.
«То ж я (голосом Йорика) – то ж я».



Виснажуються надра: по світах,
по диких нетрях, криївках і кублах
розсовано твій рідний суходіл.
Німі, нерозпізнанні вже уста,
серця студені, тьмою взяті очі
і шкарубкі долоні, де вже доль
не розпізнаєш лінії.
                То рештки
душі твоєї, що напівжива.
О болю, болю, болю, болю мій!
Куди мені податися, щоб тільки
не трудити роз'ятреної рани,
не дерти горла криком навісним?
Стою, мов щовб, на вічній мерзлоті,
де в сотню мишачих слідів угнались
розпадки тьмаві — і скупу сльозу,
що на морозі мерзне, ледь тамую:
це ж ти, мій краю, в цятках крові — ти!
Займанщино пекельна! Де не скинь
страпатим оком — то охлялі надра,
то рідний край пантрує звідусюди.
«Це ж я (на голос Йорика) — це ж я».