108 -пiсля Армагедону-

Ці дні, коли на дні лежать слова, як линь на ямі. Йому байдуже, що в рибалки ось-ось терпець урветься. Він майже спить і мляво плавцями та хвостом ворушить. Цей час, коли здається щось має зрушить. Покотиться з гори каміння. Слова, як бульбашки шампанського піднімуться угору. Впору ловить метеликів у животі та одягать бронежилети.

Ці дні, коли і сни і яв змішалися в химерному сюжеті, коли ми бачимо, як на пласкім шматочку нашої планети ляльковий чиниться Армагедон. Але там все по-справжньому: і кров, і сльози, і морська вода - усе солоне.

Холоне серце, голова болить, перед очима круговерть стрічок і плям барвистих. Порвалась низка і розсипалось намисто. Та байдуже тобі. І порятунок - ця блакить холодна, яку вбираєш через сьому чакру і зупиняєш все в собі, продовжуючи жити, ніби вмер уже.

Ці дні останнього тепла, солодкого і золотого, коли бузьки вже полетіли, а гуси-лебеді ще не летять. ТИ розумієш, що місця і гнізда тобі у Вирії немає. То ж треба жити тут: варити вересковий мед, читати руни і писати саґу.

Все буде добре. Ось побачиш...


© Copyright: Валентин Лученко, 2015