Из Василя Стуса. Отак живу як мавпа серед мавп...

Живу гориллой в обществе горилл,
лоб заклеймив тавром юдоли грешной,
бьюсь в стены из печали безутешной
в их рабстве растеряв остаток сил.
Вокруг гориллы, шумною толпою
ступают важно, поступь их легка.
Свихнутся проще здесь, чем быть собою
и ни зубила нет ни молотка.
О Боже правый дикая докука,
в твой лик, слепым рассудком мне взглянуть:
ты в этом мире горький сгусток, мука -
замлевший и разжиженный как ртуть.

                *
Отак живу: як мавпа серед мавп
чолом прогрішним із тавром зажури
все б’юся об тверді камінні мури,
як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Повз мене ходять мавпи чередою,
у них хода поважна, нешвидка.
Сказитись легше, аніж буть собою,
бо ж ні зубила, ані молотка.
О Боже праведний, важка докука —
сліпорожденним розумом збагнуть:
ти в цьому світі — лиш кавалок муки,
отерплий і розріджений, мов ртуть.



****

С ветвей летят пожухлые листы
и голый ствол поскрипывает кроной.
Жизнь пренебрегши прежней обороной,
уходит. Рушит ветхие мосты,
хоронит мифы. Темень наросла,
прикрыла лихоимства и обманы
и скрыла словно серые туманы
мечты пустые - коим нет числа.
Развеялся как чары дымный чад:
и вот от Мономахова порога,
предначертаний видится дорога,
с нее не возвращаются назад.

                *
Пожухле листя опадає з віт,
голосить голий стовбур схриплокронний.
Це — похорон життя. Безобороннийі
 безоглядний розпач. Древній міт,
що стратив чари. Пітьма наросла
напростопадним муром — мов тумани
даремних змбгань, поривів, омани
твоїх безкрилих злетів — без числа.
Розвіявся далекий чар і чад:
і, вже на Мономаховому возі,
літорослі, рушаєм по дорозі,
з котрої не вертаються назад.