Зустрiчай мене, Осiнь!

На землі, між людей, я шукала Світило -
Місяць в повінь зухвало сміявся в вікно:
Доля взяла для мене червоні чорнила,
Вони стінками серця стікали на дно...

Де колись загубила - уже не шукаю,
Хоч не знаю, де втрачу я ще - де знайду...
Зустрічай мене, Осене!...я поспішаю
У обійми твої, в заметіль золоту...

Свої шата багряні розсип мені долі...
Я хоч в пекло, хоч в рай - у вбранні золотім...
Дорікання не стану виказувать Долі:
Все, що було моє - буде тільки моїм...

Заглядаю у душу свою, мов люстерко -
Там вітрисько ламає в минуле місток...
Та дарма...бо солодке стає з часом терпке
І усьому життя відміряє  шматок...

Почуття заховаю...не викажу жалю...
Загорнуся у осінь свою, як в панно...
У міцних та холодних обіймах кришталю,
Хай не серденько терпне - червоне вино...

Загорнуся в осіннюю ковдру багряну,
А дощам і вітрам напишУ водевіль...
Зустрічай мене, Осінь, бо я до безтями,
Хочу впасти в твою золоту заметіль...
,