Ми, ще заплачемо не раз.
Допоки Сонце не зійде.
Допоки «обраная власть»
До нас обличчя поверне.
А зараз що? Ізнов Майдани.
Ізнову ллється кров людини.
Сурма сурмить, б’ють барабани
Нас на заклання, мов скотину.
Я, не пророк, то зле прокляття,
Коли не віриться в прийдешнє.
Та у мені горить багаття,
Що обігріти всіх належно.
Чому ми віримо словам,
Що нам жбурляють люто в очі
Та пробачаєм брехунам,
Що рвуть Країну, та на клоччя.
Просніться, людоньки на дзвін,
Що закалав у серцях.
Почуйте з піднебіння спів…
Та… лиш омана, мовби птах.
Ніхто, за нас, не побудує,
Ніхто, за нас, не скаже слово.
Тому, мабуть ми і бідуєм
Та мир муруємо лиш кров’ю.
Та скільки ж треба умиватись?
Кров наша... не проста водиця.
Та скільки ж можна пориватись,
Пора злетіти, як годиться.
Я, не пророк
© Copyright: Александр Бирзула, 2015
Свидетельство о публикации №115090103862
Свидетельство о публикации №115090103862
Рецензии