Нiколи

Вогні, вогні... Палаюча безодня,
Прикута ліхтарями далечінь...
О, доле! Не знайти тебе сьогодні!
О, серце! Зупинись і відпочинь!

Мій погляд загубився в білих кронах
На тихій, древній Замковій горі.
Немов царі, каштани у коронах.
Травнева ніч і жовті ліхтарі...

На темних схилах привиди натхнення
Чекають в лаврах квіту на творця.
О, ніч кохання! Місячна, зелена!
Не видко їй ні краю, ні кінця!

Палкий мій, милий Києве! Ніколи
Не покохаю іншого я так,
Як я люблю красу твого Подолу
І Золотих Воріт таємний знак!

Твої безлюдні вулиці поснули -
Теплом батьківським ти їх пригорнув,
І, мов на заздрість Ремула з Ромулом,
Величним сном столиці сам заснув.

На вітражах готичного костьолу
Світанок вже у променях тремтить...
Ні, Києве, ти знай, що я ніколи
Чужих небес не полюблю блакить!

Пітьма пішла, злякавшись блиску хвилі,
Яку Дніпро котив назустріч дню...
Ти вмийся нею, Києве, мій милий,
Збуди джерела вічного вогню!

Скінчилась ніч. Ранковий вітер містом
На крилах волі стрімко пролетів.
Іду я геть з гори по травам чистим,
Біжу до вод дніпровських стрімголів!

Як час столичний, легко ріки плинуть,
І наші душі сповнюють квітки...
Ні, почуття ніколи не загинуть,
Кохатиму я Київ на віки!

14 травня 2007р.