Ежевичные чары... Сказка. Из Елены Каминской

                Перевод с украинского:
                http://www.stihi.ru/2015/08/25/7845
               
               
«Не ходи, – просила маты*, – не ходи в  тот лес проклятый:
Не трава в нём - болоти'на... как увязнешь, ножки си'ни
Вынимать начнёшь стремиться... а потом и заблудиться
Можешь: детки  некрещёны**затуманят, немудрёно...               

Отберут и память дале, чтоб жила ты, как в в провале…»
«И ещё она сказала … да я, с хлебушком и салом,
К ежевике, взяв косынку,  поспешила по тропинке:
Срок ей нынче: август в росах, колосочки вяжут в косы.

Прыгунцы – в сорочку шмыг-то!..слышен хруст в лесу от хмыза,***
Мох шелко'в, что колосочек …я ж недолго, на часочек,
Соберу плоды к леченью, польза мне и развлеченье.
Малокровье и простуду бабке вылечу...и буду

Тата поить тёплым чаем – гнев его утихнет, чаю...
ЕжевИки полон глечик… а во мне кровит сердечко:
Василёчек синеокий всё выспрашивает, сколько
Нынче лет мне… как ребёнку: – Подрастай скорей, Алёнка –

На тебе тогда женюсь я!»..сам же руки тянет к Дусе...
Ежевикой околдую, чтоб ко мне тянул!.. задумав
Угостить его с ладони – он в свою поверит долю,
Отвернётся ли, как прежде?! – я на ягоды в надежде!»

Так шагала, мысль топтала, ела хлебчик свежий с салом.
И разглядывала травы, и зарю я озирала,
Меж дерев нашла дорожку – побежали бо'сы ножки
До кустов… колючи, Боже!..но кривиться ей негоже:

Ключ от счастья будет с нею: поцелуи в щёчки, в шею
Ей достанутся, столь томны... покраснела…очи сонны…
Шла б скорей домой от страха – испугалась, бедолаха,
Перекликиваний, охов… Лесовик иль Блуд – всё плохо!..

Убежать бы – вон из леса: не дай Бог, в болоте Беса!..
Эти мысли кто подслушал – затянул туда по 'уши.
Как же топко да вонюче…смерть с косою неминуча!..
"Ой!" - пустила - "Хоть не мучай..." Вдруг – лозина: «Так-то лучше!

Не погибнешь тут, скоре'нько ручки дай же!..знала ненька*****
Про ловушку эту, ясно: лес дремучий – то не сказка…»
Подтянулась,хоть промокла, и – на мох, оттуда – Бог мой! –      
Увидала Василёчка!.. «Был я рядом, недалёчко,

Не успел поймать навеки: повцеплялись в тело ветки,
Лезли в очи и держали…всю сорочку изодрали…
Отбивался, что есть силы!.. ты когда заголосила,
Чьей-то помощи просила – что-то с ветками случилось:

Поднялись!.. такого сроду не видал я…на дорогу
Шаг  к тебе – и возле стал я… хорошо, не опоздал я…
Или ты тут колдовала?.. ночи чёрной покрывало
Всё покроет…ты правдиво объясни!..» «Да разве диво?!

Глянь же: Ягод спелых жменька******, подойду-ка я близенько,
Угостись: я собирала и тебе...осталось мало:
Всё теперь в болоте топком, не храни же на потом-то,
Как меня: ведь срок не вечен! Топью лес всегда отмечен!

...Понял, любый, наконец-то, почему цеплялись ветки?
Шёл за мною, между прочим… в ежевИке чтобы сочной
Отыскать девичью душу, что полюбит – не разрушит,
Не сойти мне!..ворожила? Что ж, как скажешь: были б живы!

Дождались мы полнолунья …и навечно мне, колдунье,
Василёчка князем звать бы…а когда случится свадьба,
То княгиней назовусь я…позавидует мне Дуся…
Не теряй же больше время: скоро солнце...ногу в стремя!»

Привязала – не отвяжешь!.. и вина отныне чаша,
Ежевичного, стояла на обед…и хлеб, и сало
У князей простого рода…миновали их невзгоды,
И любовь цвела при этом, и царила… до рассвета…

*   мама(с укр.)
**  детки, умершие некрёщёнными...
*** хворост, валежник(с укр.)
**** отец(с укр.)
*****мать(с укр.)
******горсть, щепотка(с укр.)


Оригинал:


«Не ходи, - благала мати, -  не ходи у ліс той клятий,
Не трава в нім – баговиння, як угрузнеш,  ніжки сині
Ще не скоро повиймаєш, тільки звільшиш – заблукаєш,
Бо закрутяться навколо потерчата, зроблять кволу

Та безпа’ятну, а далі будеш жити, як в проваллі…»
«Ще матуся щось казали,  та я з хлібчиком і салом
У хустинці по стежині поспішила по ожину.
Саме час їй – серпень в росах, колосочки в’яжуть в коси,

Стрибунці в сорочку лізуть, а у лісі – хруст від хмизу,
Мох м’який, немов перина… Я ж не довго, на годину,
Назбираю чорних ягід, це і користь, і розвага.
Недокрів’я і простуду підлікую бабці, буду

Татуся поїти чайом із ожини.  Гнів стихає,
Як завариш ягід жменьку… А мені кровить серденько,
Бо Василько синьоокий все питає: «Скільки років? –
І сміється, - Ще маленька…Підростай мерщій, Оленка,

Оженюся!»  Сам до Дусі тягне руки у спокусі…
Почарую на ожині, щоб тягло до мене! Нині
Пригощу з долонь хлопчину, не  покаже більше спину,
Відвернутись не посміє… На ожину вся надія!»

Так ішла, думки топтала, їла хлібчик свіжий з салом,
Розглядала  квіти, трави, і вечірнюю заграву,
Між дерев знайшла доріжку, і побігли босі ніжки
До кущів… «Які колючі!» Та, радесенька,  бо  ключик

Їй дістанеться, відкриє поцілунки в щічки, шию,
У вуста, що мак – червоні… Зчервонілась… Очі сонні…
Йшла б додому тим же шляхом, та злякалась, бідолаха,
Перегукувань та охів… «Лісовик, чи Блуд... Потрохи

Вибиратись треба з лісу, не дай Бог, в болото влізу…»
А думки ті хтось підслухав, затягнув по самі вуха
У топке, брудне, вонюче… Смерть з косою – неминуча!
Зляк та зойк, аж хтось лозину враз підсунув… «Не загинеш

Тут, Оленко, на, хутенько в рученята… Знала ненька,
Що потрапиш ти у пастку, ліс дрімучий , то не казка…»
Підтягнулась, вся мокрюща, і на мох, а там за кущик,
Виглядає:  Василечку! «Був постійно недалечко,

Та не встиг тебе зловити, почіплялись в тіло віти
І тримали, всю сорочку пороздерли, лізли  в очі…
Відбивався, що є сили! Тільки ти заголосила,
Загукала – все змінилось:  гілки вгору, як вітрила

Поздіймало… Ще такого я не бачив… На дорогу
Крок ступив, а опинився біля тебе, не спізнився…
Чи не ти це чарувала?  Ночі чорне покривало
Все сховає, тож правдиво розкажи…» «Хіба це диво?!

Ось, поглянь, ожини жменька, підійду-но я близенько,
Покуштуй, смачна, збирала і для тебе, але мало
Залишилось, все в болоті, не лишай її на потім,
Як мене… Життя не вічне!  Ліс з багнюкою – магічний!

Зрозумів ти все – нарешті:  і чому за мною вештав,
І чому спиняли віти… Щоб  в ожині соковитій
Віднайти дівочу душу, що кохає, і не зрушить
З цього місця! Хай чаклуння,  все, що скажеш… Повнолуння

Дочекалися ми разом і довіку звати князем
Свого серденька Василька обіцяю… А з весіллям
Я княгинею назвуся, і тоді позаздрить Дуся…
Тож не гаєм часу, онде вже і сонця діжка сходить».

Прив'язала – не одв'яжеш! І вина з ожини чаша
На обід завжди стояла, був і хліб, було і сало
У кнізів простого роду,  не знаходили  незгоди,
Чи непослуху… Кохання панувало … до світання…