Притча про слiпих

Нотатки до картин пана Брейгеля


                Поглянь, моя душе, які страшні вони!
                А чимось і смішні, неначе манекени
                Або юрба сновид, що погляд невтоленний
                До нетутешньої звернули далини.
                Шарль Бодлер «Сліпці»


О, цей жахливий яв, що сліпить мої очі,
Що вдерся у нутро, встромивши пазурі,
Кошмарний сон ніщо, серед глухої ночі,
З тим видивом, що я у божий день узрів.

Чи треба щось іще, що може бути гірше,
Чим смерті карнавал із постатей сліпих?
Які напомацки – сплелись, щоб йти скоріше,
Та кроки їх, то плач, або шалений сміх.

І всесвіт, що увесь розлігся в панорамі,
За спинами о тих, незрячих бідолах,
Враз виліз їм, під ноги, й паща – ями,
Ковтає першого, якого їсть вже страх.

А другий, що ніяк не втямить, бо безодня,
Вже тягне і його до себе стрімголов,
І лиш в думках йому майнуло: «Де ж, Господнє,
То око в небесах, невже не бачить знов?»

Та третьому іще тремтять лише коліна,
Він сподівається, що все це промайне,
Хоч перший десь там впав, але його не кине –
Четвертий, той завжди, відтягне чи сіпне. 

Що ж п’ятий? все іде, і в нього за плечима,
Такий же шостий – крок по крок у слід,
Що вибрав, як і він, когось, щоб був очима,
Та очі над усе, без них не світить й світ.

Але біда у тім, що кожний з них повірив,
Що може вік іти з таким поводирем,
Який не бачить сам, як всі ці лицеміри,
Які лиш шепотять: «Ми разом не помрем!»