Усе зникло

Велюровий вечір доходить до кінця,
Й ніжно кошлатить моє волосся,
Видно лиш шматок палаючого гребінця,
В морі сліз і печалі, німе безголосся.
Виливається помалу змучена душа,
З отвору від твоїх полум'яних очей,
Давно зробилась поламана й німа,
В полоні вічно втомлених ночей.
Та колись небо пахло карамеллю
І тонкою нотою ванільною,
Життя кружляло п'яною каруселлю,
Та й почувалась я більш вільною.
Пам'ятаю як на ганку з тобою,
Розпивали м'ятний чай з варенням,
Тоді час був швидкою водою,
А ти моїм сенсом і натхненням.
Я в думках і мріях тоді загубилась,
Та з головою ниряла в твої слова,
Біля тебе я знову на світ народилась,
Не лякала навіть ніч грозова.
А коли тебе не було поряд,
Задихалась, ніби не мала повітря,
Всюди шукала той дивний погляд,
Який пронизує як тепле вістря.
Та де поділось все до чого звикла,
Чому кохання залишило лиш біль?
І після всіх страждань душа поникла,
Заливши за собою лише хміль...