В таємних глибинах її очей
Ховаються війни й муки,
І сива коса спада з плечей,
Тримають намисто руки.
Печальна і зовсім уже стара,
Вона пригадать не може,
Лишитися їй чи вже пора,
І ледве шепоче: “Боже…”
В таємних глибинах її душі
На землю скидають бомби.
Там крики дітей, летять ножі,
І лопаються, мов тромби,
Надії на те, що все мине,
На те, що крові не литись.
Вона пам’ятає лише одне:
Від смерті ніде не дітись.
Вона притуляється до вікна,
Ковтаючи смак розлуки.
Їй не додивитись цього кіна,
Тримають намисто руки.
Намисто з останків її синів,
Зі сліз одиноких дочок.
Диявол його їй напам’ять сплів,
А Бог забирать не хоче.
Розгублена, світла, така сумна
Вона пригадать не може,
Для чого до неї прийшла війна?
Й ніхто вже їй не допоможе…
Вона
© Copyright: Виталий Орловский, 2015
Свидетельство о публикации №115081409486
Свидетельство о публикации №115081409486
Рецензии