vol. 1
Намагалася зазирнути у загрозливі погляди незнайомців, які ніколи не сприймали її, доки вона не вступала з ними в суперечки й не перетворювалась на хижу тварину, яка показувала, що буде оборонятися до останнього подиху. Проте, багато хто тягнувся до неї, хотів роздивитися, що приховує цей чорний одяг, тонкі зап’ястки й тихі слова. Можливо, вони б і роздивилися, але вона ніколи не вміла правильно спілкуватися, правильно дружити, тим самим відштовхуючи, навіть найхоробріших. Взагалі-то вона досить саркастично ставилася до поняття правильності. Завжди питала: «А ти постійно робиш тільки те, що правильно?» й розбивала аргументи співрозмовника вщерть.
Вона багато думала про свою смерть, і про те, як весело буде, коли хтось зайде в її кімнату і почне розшук. Не важливо, що саме будуть шукати, бо все одне знайдуть. І заливалася сміхом та сльозами, коли уявляла, як знаходять її помальовані щоденники, прочитані книги із помітками на полях, малюнки й тексти, що розкривали її всю, повністю. Знаходять невикористані газові балончики, поламані навушники, презервативи, купу чорних ручок, цигарки, які вона майже ніколи не курила, а останнім часом й перестала носити з собою у кишені, ароматичні палички, які дратували своїм смердінням старих, що жили з нею, знаходять її улюблені помади, всіх відтінків червоного – від запальничо-оранжевого до багряно-чорного, візитні картки психологів та інтернет-магазинів жіночої білизни, театральні білети, наліпки, пластирі, дитячі грамоти за різноманітні досягнення, що, по-справді, вона й за досягнення і не вважала, порожні пластинки з-під таблеток, календарі з поміченими днями народження незнайомих людей, списки прочитаних книг. Відкривають шафу із одягом, а там все таке чорне, таке чорне, що якби не відділення із білизною, можна подумати, що відкрито ілюмінатор космічного корабля, проте й в білизні є окрема скарбничка із своїм чорним космосом. Спочатку їй весело думати про все це, а потім починає невтомно шкодувати, що прожила таке коротке, більше внутрішнє, поодиноке життя. Але через деякий час, хтось обов’язково нагадає, що вона все ж таки живе. Чи водій, який криє її матом, коли ледь не зіб’є, чи відчуття літної спеки, через яку неможливо спати вночі й виходити вранці, чи колишні знайомі, що хизуються новими машинами й кількістю місць, в яких побували минулої ночі. Неважливо хто, але це буде зроблено, і вона згадає, що їй ще потрібно рухатись, рухатись не дивлячись ні на що, йти вгору в цьому невгамовному нескінченному пеклі, потрібно битись руками по крижаній воді, щоб та не мала шансів і утримувала її, саме її, а не когось іншого. Тоді вона видихає, наповнюється прохолодною, солодкою втомою і йде дарувати свою молодість, ніжність та любов кожному, особливо тим хто на це не заслуговує.
Свидетельство о публикации №115081100442