158. Василь Стус. Когда я один-одинешенек...

Когда я один-одинешенек
среди зеленых снегов Приуралья,
когда в казарме безлюдно
среди кроватей и пирамид,
когда я стою на этом
месте дневального
одинокий – на всем земном шаре,
как холодная рукоятка караульного ножа,

Когда ты так далека-далека,
как вспышка, вырвавшаяся из ракетницы,
быстро гаснешь на спиртовом пламени
синеватого, почти незаметного
уральского мороза,

Заклинаю, словно клинок!
Отрезана от меня на семьсот тридцать четыре дня,
на семьсот тридцать четыре «здравствуй»,
скажи, что ты меня любишь.

Только скажи «люблю».
Одно-единое, круглое, влажное, сочное,
как мякоть вокруг вишневой косточки,
червоное слово.

И я услышу тебя.
Ия радостно рассмеюсь тебе,
пускай даже задрожит мой подбородок,
вмиг размякший,
как губы доброго притомленного коня.

Скажи – только одно слово!
Я никому его не стану показывать.
Если ж в казарму вернутся друзья –
я запрячу то слово аж под кадыком
и, наклонив голову,
буду разглядывать
набрякшую рукоять
караульного ножа.


Коли я один-однісінький
серед зелених снігів Приуралля,
коли в казармі порожньо
серед ліжок і пірамід,
коли я стовбичу на цьому
днювальному місточку
самотній — на обидві земні півкулі,
як холодна колодочка караульного ножа,

Коли така далека-далека
така миттєва, потойбічна майже,
як спалах, вихоплений з ракетниці,
швидко згасаєш на спиртовому полум’ї
синюватого, майже непомітного
уральського морозу,

Заклинаю, немов клинок!
Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири «здрастуй»,
скажи, що ти мене любиш.

Тільки скажи «люблю».
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово.

І я почую тебе.
І я радісно посміхнуся тобі,
нехай навіть засіпається моє підборіддя,
враз розм’якле,
як губи доброго притомленого коня.

Скажи — тільки одне слово!
Я нікому його не показуватиму.
Коли ж до казарми повернуть друзі —
я заховаю це слово аж під борлаком
і, нахиливши голову,
розглядатиму
набряклу колодочку
караульного ножа.