Киiв Фронт

Перон і колії, десь потяг
Здалеку свиснув, і замовк.
Тут камуфляжний носять одяг
І рідко одягають шовк.

«Стрілою срібною» сьогодні
Через Полтаву у Ізюм
Летіти будемо в безодню,
Де замість сміху лише сум.

А що там далі? Лозова?
Ще Константинівка, Дружківка?
Чужого неба синева
І сонця вогняна жарівка.

Посадку щойно об’явили
На рейс із Києва на фронт.
Солдати йдуть, набухлі жили,
Це на війну іде народ.

Ось певне — сепар із сумками,
Тихенький тут, а там, як звір,
Його би взяти, так, руками…
Чому ще тягнуть до цих пір?

Хтось повертається додому,
Переселенці, не — народ.
Не родич він в краю чужому.
Кому потрібен лишній рот?

А там війна, там «Гради» косять,
І сіють мінами поля,
Там в України миру просять,
Де від вогню горить земля.

Куди їм дітися? Нікуди!
Старим вмирати — все одно
Чи в підземеллі халабуди,
Чи просто неба, то є — дно.

Та й тут не краще, в баговинні,
Вже з глузду їде цілий світ!
Порозпасалися, як свині…
Від різника вам всім привіт!

Колише поїзд, хтось говорить,
Комусь наснився рідний дім,
Де коник, а не танки орють
І мокрий мерзне побратим.

Хтось розповів про генерала,
Що з бліндажа не вилізав,
Приїхав, наче бочка сала,
Як би ж то снайпер про те знав…

А там все просто, я і сепар,
Ні лівих, правих, я і він,
І бігти треба, є в них снайпер,
І щогодини дощ із мін.

З ментом зіткнувся на граждані,
Не мент, неправда, мусорня,
Тітушка й він, де зали гральні,
Наїли морди, як в коня.

В вагоні тягне перегаром,
Це мов наркоз для тих людей,
Солдати п’яні — «аватари»,
Вони подібні до свиней.

Та хто судитиме солдата?
І що таке солдатський гріх?
Лиш Божа кара та відплата,
Колись прийде, прийде до всіх.