Троe, не враховуючи ножицi. трилогiя аборту

Троє, не враховуючи ножиці. (трилогія аборту)

Лі-ка-т (тому, що не лікує, а - вбиває)


Гумові, прозоро-білі рукавички:
Немов презерватив на кожнім пальці.
Маніпулюють, тремтячи’, уже все  звично…
Потіють зі страху мохнаті яйця.

За маскою, крізь окуляри тільки очі,
У лоно дивляться, шукають пуповину.
Безсоння, навіть уві сні, пекельні ночі,
В лотки, життя складаю і вина наполовину.

Ось, зараз, ти зостанешся сама:
Відріжу твій зв'язок з Всевишнім Богом,
Надво’рі  запанує, аж до смерті, - тьма,
Чекати буде страх тебе за кожним рогом.

Боюсь я, що зіб’юся з ліку, з часом…
Цей плід піде під номером сімнадцять.
За один тиждень - забагато. З цілим класом
Зустрінеш ранок випускний, -
                тобі лишень шістнадцять.


Не-ма-ма

Велика лампа засліпила пацієнтку.
Перед очима в неї промайнули хвилі…
Життя свого, котре танцює «Летку-Єньку»,
«Позбутися від плоду», - шепотіли губи милі.

«Нехай іде за батьком, слідом, - у безодню».
«Не хочу бачити тебе і чути твої перші крики!»
Прогріті всі кюретки та щипці. Думки лишень холодні.
«Скоріше б все скінчилось!» - нейрони гомоніли дикі.

До мене скаже: «Мамо!» за два роки інший хлопчик…
Його зачну я з іншим, що «Козлом» не буде впертим.
Як тут незручно, крісло тисне прямо у м’якенький копчик,
Розіпнемо дитя у трьох. Читач, - ти будеш лиш четвертим.

Ще мить, ще можна скасувати все і все забути.
Опікуватися дитям, щоб в старості без меж радіти.
Питаю в себе, наче в бога, - вже нічого не вернути:
- Чи точно будуть у майбутньому у мене інші діти?


Страчений плід.

Як добре все було, спочатку, від зачаття.
Теплесенько, волого… я почав зростати і ділитись.
Моя мама’ - французькі розглядала плаття…
Мій хіпстер-па’па - через мене пити й злитись.

Вже декілька імен я знав своїх, і, - ким я буду.
В рожеве скло дививсь, крізь очі молодої мами.
Як пестила мене крізь шкіру живота - до смерті не забуду,
За мить лежатиму «підкинутим» під золоту Петрову браму.

Ні сонця променів я не побачив при житті,
Нічого в світ не злине з рук моїх маленьких.
Чекатиму вас там удвох, засмучених та в каятті…
Хірурга та мама’н - моїх убивць, таких слабеньких.

Ти так як я, ще паспорта не маєш, досвіду і честі.
Я плід, ще - не людина… та живе усе ж таки створіння.
З колоди сумно споглядає Чорна Дама-«хресті».
І вакуум витягує мене із тебе, відриваючи коріння.


Чит-ач

Усі дівчата мають право й шанси на вагітність.
На щастя - також, всі дівчата, мають мати право.
Мільярди душ живуть без тебе і, - самітність…
Затягує тебе до себе, через ліжко, усміхаючись лукаво.

Згадайте нас, ще ненароджених, благаємо: згадайте!
Рятуйте тих, хто ще у лоні й потребує дива.
Читайте, вболівайте…  лиш байдужість проганяйте…
Щоб пара, та що зачала - була безгрішна і щаслива.

У читача є право: і на думку особисту, і на особисті справи…
Чи розділяє разом  з автором, чи в нього щось своє на думці.
Зворотної, в життя, із «того» світу ще немає переправи…
Забавка із беззахисним життям - потіха у свідомості безумців.


Поет ХХ сторіччя 25 липня 2015 р. Варшава