Ганна Осадко. Надежда

                Ганна Осадко.


                НАДЕЖДА.


              Глеб Ходорковский - перевод.


               В кабинете сидела рядом.
               Семь лет сидела.
               Мы говорили о чём-то, она смеялась.
               Правила буквы в рукописях красной ручкой,
               обычная, как повседневная одежда,
               с проблемной фигурой,
               с мужем на заработках
               и детьми-подростками
               а вчера - умерла.

               В первый же день отпуска, ты представляешь,
               выпала из окна
               Так, бац - и выпала.
               Как водяная бомбочка,
               которые мы, малыши, бросали людям на головы...

               В мире,где любой огурец
               за ограду жизни усиками цепляется,
               в мире, где раковые больные судорожно борются за каждый вдох -
               она вышла,
               выпала на рассвете
               выскочила, взлетев перепёлочкой серой,
               немой телефон оставив на подоконике
               и кучу белых папок на рабочем столе.

               О чём она думала,      
               плакала,
               кому молчала, -
               мы уже никогда не узнаем,
               да и хотели бы?
               Будем честными...
 
               Те люди,которыё рядом,
                водяные бомбочки-люди
               что плещет у них внутри?
               Какие воды какого Стикса
               вымывают холодные дыры у них на дне?
               Люди всегда одиноки.
               Люди - сферы.
               Одинокие даже в толпе
               в оболочке защитной тел
               которая так беззащитна, столкнувшись с асфальтом...

          ...а вернувшись с похорон,
             потом,
             каждый думает,вскакивая среди ночи
             А если бы я с нею заговорил?
             А если бы позвонил? Остановил?
             Если б иголкой голоса пробил бы тончайшую дырочку
             в той водяной бомбочке мертвенной тишины -
             и спало бы напряжение
             и всё ещё можно было бы остановить
             за руку её схватить         
             и беленькой ниткою нежности вытащить даже оттуда...

             В кабинете сидела рядом...
               

             *           *           *


             Надiя

          Ганна Осадко

Сиділа у кабінеті поряд,
Сім років сиділа,
Розмовляли про щось, сміялася,
Літери у рукописах виправляла червоною ручкою,
Звичайна була, як одяг на щодень,
З фігурою проблемною,
Із чоловіком на заробітках,
Із дітьми-підлітками,
А вчора – вмерла.

У перший же день відпустки, уявляєш,
Випала із вікна
Отак бац – і випала,
як та водяна бомбочка,
які ми малими кидали людям на голови…

Зі світу, де кожен огірочок
чіпляється вусиками за паркан життя,
Зі світу, де ракові хворі борються за кожен ковток повітря -
вийшла,
випала на світанку,
Вистрибнула, злетіла перепеличкою сірою,
Телефон німий на підвіконні залишила
І купу білих папок на робочому столі.
 

Про що вона думала
Про що плакала
Кому мовчала –
Ніколи вже не дізнаємося,
Та чи й хотіли би? -
Будьмо відверті…

Люди_що_поряд,
Люди_водяні_бомбочки,
Що в них всередині хлюпається?
Які води якого Стіксу
вимивають холодні  вирви у них на дні?
Люди_завжди_самотні,
Люди_сфери,
Окремішні навіть у натовпі,
Із захисними оболонками тіл,
Що такі безпорадні від контакту з асфальтом…

..а кожен думає потім, серед ночі зриваючись після похорону –
А якби я до неї тоді забалакав?
А якби подзвонив? Зупинив?
Якби голочкою голосу пробив тонесеньку  дірочку
У тій водяній бомбочці  мертвої тиші –
І напруга би спала,
І все би ще можна було зупинити,
За руку схопити
Біленькою ниткою ніжності витягнути аж_звідти…

Сиділа у кабінеті поряд…


© Copyright: Ганна Осадко, 2015
Свидетельство о публикации №115071604678